— Де ви бачили антисемітизм?
— Коли вступав в університет, у нашому інституті, мені казали про це знайомі викладачі університету, мої знайомі, молоді євреї, не могли вступити в Україні в інститути, а вони дуже здібні.
— Леоніде Івановичу, живемо ж ми в Україні і повинні думати про те, щоб євреї не мали переваги в інститутах. (Нікіфоров — росіянин.)
Тут він обірвав розмову, кудись вийшов. Повернувся і сказав, що робочий день у КДБ закінчився і що я повинен прийти через день. Нікіфоров також попередив, щоб я нікому не розповідав про нашу розмову.
(Перечитав я щойно цю розмову і, на жаль, побачив, що правильно виклавши зміст, я покращив аргументи кагебіста — вони були більш розпливчасті, беззмістовніші. Та й сам я, здається, відповідав менш чітко).
Прийшовши додому, довідався, що по Таню також приїжджали і возили її в КДБ. Її запитали, чи знала вона про листа. Вона відповіла: «Так».
— Чи ви підтримали чоловіка в намірі писати цього листа?
— Ні, бо я вважаю, що такі листи не можуть дати ніякої користі.
— Чи ви згодні із змістом листа?
— З деякими думками — так. Культ Хрущова не повинен повторитись. З антисемітизмом я також стикалась. Але політикою я не цікавлюсь і тому про суть поглядів мого чоловіка нічого сказати не можу.
На наступному допиті розпитували про те, хто допомагав писати листа, хто про нього знав.
Я говорив тільки про тих, кого вони вже знали: про дружину, про Еда, про дівчину, яка передала листа.
Потім вони почали докладно розпитувати про мої погляди на радянські порядки.
Я охоче відповідав. На жаль, це роблять майже всі новачки у КДБ. Важко повірити, що людина, яка усміхається до тебе, зовсім вже дурна й підла, і здається, що її можна переконати, якщо й не в істинності своїх поглядів, то у своїй чесності, в тому, що ти не анти-радянщик.
Вони почали вимагати статистичних даних — на підтвердження моєї тези про погане матеріальне становище робітників і селян.
Я відповів, що у нас в країні потрібних для висновків статистичних даних немає зовсім, що вони засекречені.
— А ви шукали?
— Шукав.
— Де?
— У бібліотеці Академії наук.
Врешті-решт вони все-таки довели мені, що я погано шукав. Я це визнав.
— Дивно, ви ж математик, а не любите використовувати цифри про стан економіки, зарплати і т. д.
— Що ж, допоможіть мені знайти ці дані.
— Що ви, у нас і без цього багато роботи! Ми вам радимо не поспішати з висновками і нічого не писати, поки не вивчите статистики.
Як математик я погодився з відповіддю.
Опісля, скільки я не шукав потрібних даних, так і не знайшов, або ж знаходив надто вже узагальнені цифри, які не дають змоги вивчити розрив в оплаті праці чиновників, робітників і селян.
Все-таки знайшов деякі кумедні речі у методах радянської статистики. Наприклад, виявилось, що у США виробництво цукру не лише не зросло, але й знизилось. Я зібрав довідки. Справді, цифри не брешуть: американці досягнули рівня виробництва цукру, який потрібен для задоволення потреб населення.
Темпи паровозобудування у СРСР набагато вищі, ніж на Заході, тому що там перейшли на… тепловози, на електровози і тому, що більшість населення надає перевагу автомобілям.
Коли говорять про зменшення злочинності, то наводять, мабуть, правильний відсоток. Вся сіль у тому, що за точку відліку беруть післявоєнне десятиліття з типовим для воєнного і післявоєнного часу високим рівнем бандитизму, крадіжок, спекуляцій, хуліганства і т. д. Вказують тільки відсоток, а не кількість злочинців. (Проте ніщо їм не перешкоджає публікувати дві відмінні одна від одної статистики: одна для ЦК, Верховної Ради, Ради Міністрів, КДБ і МВС, інша — для народу і закордону.)
Після розмови в КДБ у лабораторії відбулись збори. Тут не доводили, що я не маю рації по суті, — з цим мовчки погоджувались, або ж не цікавились, — а говорили про безглуздість таких листів, про загрозу для всієї лабораторії, про те, що кожному треба займатись своїми професійними справами, а не лізти в ті галузі, в яких ти дилетант. Тоді я поставив питання про семінари й політзаняття.
— Але ж як пропагандист ти не виступаєш проти влади? Ми будемо наполягати перед КДБ, щоб тебе залишили пропагандистом.
Всі бачили парадокс — я, єдиний марксист у лабораторії (не вважати ж за марксиста члена партії, він просто не цікавився ідеологією), — і єдиний неблагонадійний. Ті, хто розумніший, — підсміювались з цієї ситуації, хто дурніший — дивувався: чого ж мені треба, якщо я визнаю офіційну ідеологію?