Тепер я можу назвати кількох цих знайомих, тим більше, що саме завдяки зустрічам з ними я добре вивчив дореволюційну містичну літературу, що дало змогу в еміграції розпізнати істинну ідеологію Хвильового — антропософію. Хоча якраз Штайнера не прочитав тоді. Олесь Бердник відмовив: «Ви знаете істину, але робите з неї протилежні висновки». Та Бердник є Бердник, не хочу про нього писати. Але, думаю, треба. У книзі я його конспірував. Дуже талановитий потенційно. І мав у собі якийсь справжній містичний потенціал і витрачав його на пустопорожні ефекти. (На жаль, схильність містиків до містифікацій — явище нормальне). Тому я був здивований, коли знелюджену Українську гельсінську групу очолив Бердник. І не був здивований, коли почали отримувати його документи. Якась така суміш чого завгодно з «Ляментаціями», що жоден журнал чи газета не взяли б. А нам потрібно було щось серйозне, для друку… Не був здивований і його капітуляцією, і участю в ганебному кагебівському фільмі, щось таке (забув точну назву) як «Оні прєдалі Родіну», ясна річ, з бандюркою, спів, і хвилі Дніпровські… Романтікі, мать… Шкода, бо під час погрому 40–50-х років тримався мужньо. Проблема усіх цих покаянь не в тому, що людина капітулювала, а в тому, як вона потім поводиться. Наш містик, слідом за антропософом, а також за Гамсахурдія, що капітулював свого часу, подався аж на Голову України — Духовної (хай йому Бог простить, але тоді це так було потрібно земним єдінонєдєлімцам) й грішної (а це вже — зась!).
Лідером радянських теософів на той час, за словами Бердника, була донька математика Букрєєва. На відміну від більшості теософів і йогів в неї не було нічого мармеладно-сахаринового. Вона мала розум гострий, різкий, була одним з нечисленних уламків старої, справжньої культури, тому я навіть познайомив її з Авдієвою (шкода, не знав тоді про антропософію Курбаса). Ми ходили з Іриною Дмитрівною на побачення в Букрєєвої з поеткою Н. Павлович, що читала нам свої віршики про те, що була коханкою Блока. Інших тем у неї не було, і смішно було бачити радянську містичну поетку поряд з Авдієвою, справжнім втіленням культури й духовності. Цікавішим було знайомство з астрофізиком-теософом Козирєвим, що розробив тоді свою теорію нелінійної механіки, ввівши у фізику спрямованість часу. Хоча «Правда» вустами всіляких Амбарцумянів й засудила Козирєва (свого часу він вже сидів, здається, завдяки тому самому Амбарцумяну), але він продовжував працювати, вже експериментально. Козирєв розповідав мені і про висновки зі своєї механіки, висновки, що стали зрозумілими, лише коли прочитав у Франції Штайнера й дізнався про нову математику Ґротандека, за основу якої покладено не число, а місце…
Від більшості теософів відштовхувало те, що вони приймали дійсність як сходинку, трамплін до теософського раю. Одного разу дружина Клокова, вислухавши мої гнівні тиради про переслідування української культури, розповіла притчу.
…Диявол побачив, як селяни обробляють землю. Позаздривши їхній згуртованості в праці, він накидав на поле каміння. Селяни, за напученням Ангела, що з’явився їм на полі, зібрали каміння і склали з нього храм Божий. Так люди навіть сатанинське Зло перетворюють на Добро.
Я злісно розсміявся (20 діячів української культури у цей час було засуджено до таборів, і тому в мене дуже зменшилось оптимістичних сподівань):
— Ви забули, що було далі… Збудувавши храм, селяни увійшли до нього і восхваляли піснями Бога. Але серед урочистого співу вони почули глумливий регіт Ангела — то був Сатана. Селяни кинулись до нього, стиснувши кулаки, але двері храму були зачинені… Вони збудували Храм-тюрму, «кришталевий палац» Достоєвського.
— Льоню, як ви можете жити з таким апокаліптичним песимізмом?
Вона розкрила таємницю їхньої «теософії»: їм потрібно сховатись від мерзенності нашого часу за ідеологічними галюцинаціями, і вони ховаються, використовуючи християнство, теософію, марксизм, кібернетику, будь-які досягнення людської думки як рожеві окуляри, через які вони дивляться на світ. У вухах у них також фільтри й трансформатори, що перетворюють зойки ближніх на «музику сфер».
Але не солодкавість, не патос-патока парадоксалістської філософії теософсько-ботанічного професора остаточно відштовхнули нас від нього.
Якось Клоков дав нам почитати свої вірші. Виявилось, що вчений давно вже пописує українські віршики під псевдонімом Доленґо. Віршики сю-сюрреалістичні, суміш соцреалізму й теософсько-українського пафосу. Але річ навіть не у художній фальші. Виявилось, що перед нами один з катів української культури 20–30-х років, партійний попутник, «приплентач», критик Доленґо.