У кращому випадку покаяння заступає самогубство або алкоголізм.
Коли відчай від довколишньої байдужості до трагедії країни, революції, окремих людей став зовсім нестерпним, у самвидаві раптом з’явився виступ Івана Дзюби на вечорі, присвяченому В. Симоненко-ві, рано померлому поетові зародження українського опору.
Виявилось, що десь зовсім поруч (у буквальному сенсі: ми жили за декілька кварталів від його будинку) є людина, що так близько бере до серця те, що відбувається, навіть більше — відважно, вголос каже про те, що думає.
У нас вже так узвичаєно: живий самобутній талант — про нього не знають, або постійно цькують. Помер — і починають «вони» робити з нього ікону. Дзюба від імені справжніх Симоненкових шанувальників і друзів сказав: Василь — «не ваш», і «вам» не вдасться вбити його «любов’ю».
Я з товаришем пішов до Дзюби додому. Я побачив перед собою розумну, скромну людину, аполітичну за натурою. Останнє трохи засмутило, бо стало зрозуміло, що він лише чесний, сміливий літератор. А треба розповсюджувати самвидав, свідомо поширювати інформацію серед людей, потрібні «політики».
Таня поїхала до Москви і там випадково (не випадково, бо його тьотя працювала разом з нею в Міністерстві Освіти) познайомилась з Віктором Красіним.
Приїхала з Москви радісна: вдалося отримати від Красіна «Доктора Живаго» Пастернака. Ми дали натомість «Цитадель» Екзюпері, самвидавську, ясна річ.
Красін вчився у сталінські часи в університеті. Батька, професора, викладача Київського університету, розстріляли у 37-му році. Віктор з кількома друзями організував гурток з вивчення філософії Ганді. За це їх судили і відправили у табір.
Про свою першу зустріч з Красіним розкажу пізніше, а зараз перейду до інших двох зустрічей, які спонукали нас до боротьби. Одна річ — читати про злочини Сталіна і його поплічників, і зовсім інша — психологічний вплив очевидців.
Федір Андрійович Діденко, що відсидів сталінський термін аж біля Уссурійського краю за те, що хтось заявив, що Діденко змінив прізвище, познайомив нас з чекістом 20–30-х років Карлом Івановичем Шальме, латишем.
Виріс Шальме у купецькій родині. Під час громадянської війни втік від батьків, потрапив у Червону Армію, потім у ВЧК. За його словами, жодного разу не знищував невинних.
У 1937 році почали забирати його начальників, друзів, знайомих. Якось увечері дружина сказала йому: «Що це робиться? Вчора арештували Івана Івановича. Але ж він — справжній більшовик!»
— Якщо органи беруть, то знають, за що. Невинний — розберуться.
Він не встиг закінчити думки, як у двері постукали «характерним» стукотом.
Зайшли троє.
Шальме:
— На яких підставах?
Удар в морду.
— Ось підстава!!!
Перевернули всю квартиру. Побили посуд, порвали подушки. Вкрали всі гроші.
Карла Івановича забрали в Лук’янівську тюрму.
У камері сидіти ніяк, всі стоять. Співкамерники одразу ж запитали:
— За що?
— Не знаю, я не винен.
— Прізвище, ім’я, по батькові???
— Карл Іванович Шальме.
— Фашистський шпигун, 10 років таборів.
Шальме зрозумів: перед ним запеклі вороги радянської влади, треба мовчати, бо як дізнаються, що чекіст, — вб’ють.
Так промовчав він у таборі 20 років.
Дружина бідувала, бо на роботу нікуди не брали. Двоє дітей, завжди голодні.
Прийшли німці. Сусіди порадили: повідомити, що чоловіка забрали більшовики. Не пішла. Бідувала ще більше. Німці врешті-решт погнали дітей на роботу в Німеччину.
Після війни шукала дітей — не знайшла. Чекала чоловіка.
І ось вони обоє перед нами. Карл Іванович палко любить скрипку. Як він каже, є в нього власний Страдіваріус. Ми не дуже вірили у Страдіваріуса, але вірили, що страждання очистили Шальме, — недарма любить музику.
Карл Іванович попросив принести йому Шопенґауера. Я приніс «Афоризми і максими». За тиждень прийшов забрати. Шальме блаженствує над «Афоризмами», читає звідти найкращі думки — женоненависницькі, дітоненависницькі. Я намагаюсь заперечувати «Афоризми», але Карл Іванович наводить зі свого табірного життя сотні прикладів плюгавства людського. Дружина наводить свої приклади. Нам стає не по собі, але намагаємось виправдати його тим, що він пережив.
Щоразу, коли ми у нього в гостях, наші інтелектуальні суперечки обриваються — Карл Іванович вибігає на балкон і кричить на сусідів. То діти кричать, то порохняву струшують на його балкон. Дітей ми намагаємося виправдати, але переконуємось, що любов, туга за своїми згубленими дітьми не тільки не викликала любові до чужих, а породила ненависть до них.