Спершу моя робота просувалась дуже добре. Дискусії з Антономо-вим, доповіді, стаття.
Але потім трапилось перше непорозуміння з Антономовим. Він, не спитавши мене, запросив журналіста. Той запропонував написати про мене, про мої дослідження в розділі «Трибуна молодих вчених». Я спалахнув і різко відповів журналістові, що науково-популярні журнали профанують науку. Той розгубився. Довелось вибачитись і вже спокійніше пояснити, що роботу я не довів до кінця і тому її поки що не можна популяризувати. Журналіст пішов.
Антономов заявив мені, що жодну тему не можна розробити до кінця і моя «чесність» призведе тільки до того, що я взагалі нічого писати не буду. Другим доказом було благо лабораторії: вихід у популярні журнали допомагає здобути значення у суспільстві, бо статті в спеціальних журналах читають тільки вузькі фахівці. Я в’їдливо пригадав йому Амосова, який постійно заманює журналістів, зневажаючи їх. Коли у відділі біокібернетики чекають журналіста, то в ту кімнату, в якій він розмовлятиме з кимось із співробітників Амосова, переносять найскладніші, найбільш вражаючі машини, щоб вплинути на фантазію журналіста: ось, мовляв, який у нас рівень техніки, не те, що в «простих» біологів. Антономов сміявся разом зі мною, але намагався довести, що в нього інший, неблефовий підхід до газетярів.
Через декілька місяців з’явилась журналістка з «Науки та життя». Вона десь відкопала відомості про «чудо на Саперній слобідці» і хотіла, щоб це чудо прокоментували кібернетики (в обивателів кібернетик означає найвищий рівень вченості; математик викликає пошану тим, що може розв’язувати страшенно складні задачі, але він не чудодій, а якийсь відірваний від життя дивак). Я розпитав журналістку про її погляди на «чудеса». Виявилось, що вона вірить у всі містичні дива, знає безліч усіляких чарівників у Київській області.
Декілька співробітників інституту написали коментар до «чуда». Я заперечував телекінез, але писав, що наука не повинна заплющувати очі на незрозумілі їй явища, якщо ці явища — не витвір бурхливої фантазії.
У цей час на сторінках газет і журналів розгорілась суперечка між «телепатами» й «антителепатами». Аргументи з обох боків були схоластичні. Обидві сторони відштовхувались від прецедентів і аналогій. І, звичайно ж, обидві спирались на діалектичний матеріалізм. Впадала у вічі ненауковість мислення і одних, і інших. Одні хотіли чуда, інші не хотіли. Не обережне, шанобливе ставлення до явищ, а власне бажання було в основі бачення явищ.
Те саме у суперечках про проблеми «Чи є життя на Марсі?» або «Чи були пришельці на Землі?».
Ці дискусії переконали мене в тому, що навіть у природничих науках бракує тверезого скептицизму. Його замінила віра.
У нас люблять говорити про те, що діалектика, діалектичне мислення — база для зльоту наукової думки. Але дивний факт: з кінця 30-х років у СРСР в науці не було створено жодного принципово нового напряму, який можна було б порівняти з кібернетикою чи структурним аналізом. У 20-х роках — задовго до західного структуралізму — з’явився Пропп, у 30-х роках — праці Виготського й Узнадзе з психології.
Те саме в мистецтві, у літературознавстві й т. д.
У 20-х роках — Бахтін, театр абсурду (Введенський, Хармс). У Генетиці — Вавілов і Кольцов. Ціолковський!.. І не перерахуєш того, що або виникло, або було продовжене радянськими вченими у 20-х роках.
Остаточна ж перемога «діалектичного матеріалізму» призвела до механістичного, волюнтаристського неоламаркізму Лисенка, до механістичної, волюнтаристської «діалектики» Сталіна, до плоско-раціоналістичної теорії соціалізму. Жодної свіжої ідеї у філософії (я не кажу про тих філософів, які лише прикриваються марксистською фразеологією, чи про молодомарксистів, що з’явились після XX з’їзду).
Якось ще на 4-му курсі я запитав одного викладача філософії, в чому причини цього явища. Він відповів, що наша офіційна філософія насправді метафізична і що діалектики більше у західних вчених.
Постає питання — а як же тоді успіхи у космосі, фізиці й математиці? Адже в цих галузях рівень радянської науки не нижчий від західного.
Причин на це багато.
Ломоносов жив у відсталій варварській країні. Якби його не навчали західні вчені, то, очевидно, він би не став великим ученим. Наші найбільші фізики вчились у великих дореволюційних і західних фізиків. Адже й перед революцією без будь-якої діалектичної бази були Менделєєв, Бутлеров, Лобачевський.