Хлопці дружно іржуть, дівчата трохи збентежено хіхікають. Спершу я навіть з симпатією їх слухаю — нормальні, веселі хлопці й дівчата, свої. А ті — якісь чужі, незрозумілі. Дико у XX столітті вірувати в Бога, хреститись, бурмотіти молитви.
Бентежить мене тільки мат і цинізм.
Але я вже давно емансипувався у сфері сексу і сам посміююсь із залишків власного моралізму.
Але ось глава атеїстів наблизився до віруючих. За ним паства атеїстів. Починають потрохи жартувати з благоглупості сектантів, цілком добродушно.
Але й добродушність чомусь зачіпає сектантів. Вони кажуть:
— Чому ви нам заважаєте? Не куріть тут, ліс великий, відійдіть. Ми вас не чіпаємо.
Добродушні жарти переходять у насмішки. Появляються брудні натяки про ту чи іншу богомолку.
Розбиваються на групки, сперечаються.
Я послухав — нудно. І ті, й інші просто не слухають аргументів одне одного. Але у віруючих — жалість до атеїстів і ображені почуття, а в атеїстів і почуттів немає, окрім нав’язливої сексуалізації аргументів.
Побачивши, що я перестав курити (соромно стало, що я разом з цими), підійшла дівчина з тонкими, одухотвореними рисами. Спитала, хто я, чого я тут, чи вірую. Відповів. Вона розповіла про себе. Вчиться в технікумі. Рік тому захворіла, глибоко вражена тяжкою смертю матері. Всі її залишили, мучилась одна. Прийшли баптисти, допомагали на господарстві, втішали духовно.
— Гарно в них і дружно. Всі пам’ятають одне про одного, піклуються. Я співаю в хорі, малюю плакатики.
— Але ж нудно, мабуть, це все так несучасно, примітивно.
— Так, буває нудно. Але ж це від мене залежить. У нас багато цікавих книжок, і в хорі цікаво, багато молоді.
— А чому мелодії світські? Адже старовинні церковні мелодії ближчі до духу релігії і гарнішими вони здаються.
— Мені ці більше подобаються. І слова гарні. Мій товариш сам складає і музику, і слова.
Раптом всі стали півколом.
Вийшов молодий хлопець, «брат» з Одеси.
Говорив він нервовим, схвильованим голосом.
Виявилось, що по тюрмах сидить дуже багато «братів» і «сестер». Звертались до Мікояна і Косигіна. Мікоян обіцяв випустити, якщо ті не винні. Далі були гнівні слова на грані звинувачення влади. Але причепитись було важко: звинувачення було між словами і в тоні.
Виступив другий.
— Швидко новий навчальний рік. Наші молодші сестри й брати підуть до школи. Там їх чекають образи, знущання, залякування. Помолімось, щоб Бог послав їм витримку, сили.
Я ніколи до цього не чув про переслідування за віру. І раптом…
Знову відновився діалог. Атеїсти ще більше розперезались. До пастиря атеїстів підійшла стара жінка. Вона ласкаво пояснила йому, що вони нічого поганого не роблять, навпаки, борються з пияцтвом і розпустою. Потім прочитала свої вірші — дуже примітивні, але зміст зворушливий. Я не люблю сентиментальності, але на тлі «безбожних» аргументів якимись особливо близькими видались ці вірші.
Викладач також відповів віршами. Рубаний вірш а ля Маяковсь-кий — «агитатор и горлопан». Щось примітивно-атеїстичне, за змістом — гірше від віршів Дем’яна Бедного.
Вона запитала, чиї вірші.
— Мої.
І тут я не витримав:
— А ви хто такий?
Він бачив, що я курю, і тому по-дружньому відповів:
— Я російський поет. Володимир Сталь.
Ненависть до цієї самовдоволеної свині так і бризнула з мене, і я, заїкаючись і плутаючись у словах, почав каламбурити:
— Воно й видно, що сталініст. А я — «россійскій» математик і кажу вам, що ви всі — негідники й хами. Чого ви тут?
Він розгубився. А мені стало соромно за пафос, заїкання, за невдалий каламбур.
Віруючі налякано дивились на несподіваного «захисника». Адже вони старались не дражнити звіра, а я спровокував скандал. Я зрозумів це і швидко пішов на станцію.
Дізнавшись від мене про це все, моя знайома, біолог Юлія Олександрівна Первова, активна учасниця клубу «Алых парусов», опікунка Ніни Миколаївни Ґрін, розповіла свою історію.
На доручення парткому вона якось їздила в інший ліс атеїзувати іншу групу сектантів. Їй нарозповідали про бузувірство, фанатизм секти. Побачила вона таку саму картину, що й я.
Почала м’яко агітувати, але наткнулась на спокійну впевненість у своїй правоті, просту переконливість віри, побачила безсилість своєї вченості перед моральними аргументами цих простих і «забобонних» людей.
Почала ходити на кожні збори. Побачивши її терплячість і шанобливе ставлення до них, стали запрошувати до себе додому — на чай.
Вона полюбила кількох, вони — її.