Коли одну родину почали переслідувати, вона допомогла влаштуватись на роботу, доглядала дітей.
Я попросив познайомити мене з ними, але якось не вийшло. Мабуть, боялись, що наведу на них КДБ. Вже після всіх арештів 72 року Таня заприязнилася з родиною Вінсів та інших баптистів. Вони перестали нас боятись.
«Крихітні оповідання» (чи «Крихітки») покорили нас новими гранями генія Солженіцина.
Я вихований у дусі класової ненависті і ніколи, мабуть, її не позбудусь. Тому мене найбільше зачепило «Озеро Сегден». Все таке знайоме, нічого нового у змісті, але як добре сказано про «слуг народу»:
«Лютый князь, злодей косоглазый, захватил озеро, вон дача его, купальни его. Злоденята ловят рыбу, бьют.уток с лодки». Але без останніх слів оповідання це неповне:
«Озеро пустынное. Милое озеро.
Родина…»
І вся страшна історія Родіни-Батьківщини постає перед тобою. Слова й фрази казки переливаються у слова «сучасні» — дача, купальні, і бачиш, що злі хани, князі, царі й наші вожді — тотожні.
Дивно, що зараз все валять на ідеологію. Адже в татаро-монгольських ханів, православних государів і «більшовицьких» пастирів народу ідеології різні, а суть дуже схожа.
Коли читаєш історію держави Російської, «возз’єднання» України з Росією і самвидав про табірну Росію, Росію ГУЛАГу, то так і рветься з тебе крик:
«Милое озеро. Родина милая».
Ось автор дивиться на тих, хто робить ранкову гімнастику. І здається, що моляться — кланяються, ритуально рухають руками, зосереджені. І здогад — поклоняються тілу. Але чому не духу?
Ось воно, те, що давно вже мерехтіло у свідомості, а тут розкрите лаконічно і прозоро: головний порок нашої цивілізації — її буржуазність.
Солженіцин навряд чи погодиться з таким розумінням його. Але геній тому й геній, що зображає життя набагато глибше й ширше, ніж говорить його власна свідомість, його ідеологія. І кожен бачить у великих творах те, що він сам бачить у житті або що міг побачити. Не лише окремий читач, але й кожна епоха по-своєму розуміє Євангеліє, «Фауста», «Кобзаря».
Достоєвський у свідомості своїй політично був справді «архіреакціонер» — антисеміт, антиполяк, прибічник реакційно-слов’янофільського загарбання нових земель в ім’я спасіння слов’ян і т. д. Але ж не це, не політична свідомість — головне у нього. Як митець він показав Росію над прірвою, у пасквілі на революціонерів, у «Бісах» передбачив бісівщину сталініани. І це лише мала частка його прозрінь.
Навіть у найреакційніших його ідеях було зерно правди гуманізму. Лише поверховість художнього мислення, партійні окуляри-міфи перешкодили революційним демократам і їхнім послідовникам побачити цю правду.
Ще перед «Раковим корпусом» з’явилась у журналі «Москва» «Повість про пережите» Дьякова. Вона була частково опублікована раніше з присвятою Хрущову, гуманістові, що, мовляв, відновив ленінські норми і реабілітував справжніх комуністів.
Дьяков писав про табір, наводив нові страшні факти садизму табірного начальства. Але було щось патологічне у підході «істинного комуніста» до табірної тематики.
Довкола стільки справжніх ворогів — власовців, бандерівців і білогвардійців, і серед них ми — істинні, твердокам’яні, віддані, невинні. Що ж, табір і має бути суворим (значить, і садизм наглядачів повинен бути!), але тільки до винних.
Ось серед зеків проводять передплату на державну позику. Вороги — не хочуть. А ми, істинні, радіємо: значить, в нас вірять, вважають, що ми — радянські люди. В одного «істинного» немає грошей, він переживає з цього приводу.
Ось колишній воєначальник громадянської війни, командир корпусу Тодоров дістав десь «Короткий курс ВКП(б)» і тішиться. Він читає про XI з’їзд партії і мало не плаче від розчулення: ось на цьому з’їзді Ленін похвалив книгу Тодорова.
Один з героїв спогадів Дьякова, білогвардійський офіцер, якось слухаючи «істинних», сказав, що комуністи, як карасі на сковорідці: їх смажать, а вони підстрибують від радості.
Ці «істинні» нічим принципово не відрізняються від своїх катів, вони, може, і ще гірші, бо тільки люди зі звихнутою свідомістю можуть захоплюватись книжкою, яку написав їхній кат, книжкою, що явно бреше про них же, про їхню революцію, про їхню ідеологію.
Ми прочитали цю книгу щирого, чесного сталініста і жахнулись: як міф може спотворити всі людські почуття, не кажучи вже про ідеології! (В Парижі ми пережили зустріч з цією перверзією ще гостріше, коли потоваришували з Артуром Лондоном та його дружиною. Почувши моє характеристику Ж. Марше — «падлєц», дружина страшно катованого колись чеського комуніста зчинила такий галас, що здавалось — це ми його катували, це ми його зрікалися. Нечисте сумління, параноя, шизофренія чи якась містика комуністичних стигматів?) Нічого людського, окрім ідеї-ідола: мучать їх і справжніх ворогів, а вони виправдовують садизм до побратимів по нещастю. Жертва ближча до ката, ніж до іншої жертви, лише тому, що кат називає себе тим же словом, що й сама жертва!