Повість у «Москві» вийшла без присвяти Хрущову-волюнтарис-тові. Дьяков, мабуть, вирішив, що він не мав рації щодо партії, і виправився разом з «генеральною лінією», він же «істинний», і помилки партії — його помилки.
Те саме явище — незламна віра в слово і в дуже «гнучку» «генеральну лінію» описана і в іншій самвидавівській речі, у «Крутому маршруті» Євгенії Ґінзбурґ. Вона, сталіністка, їхала на каторгу в «столипінському вагоні». Завели нових жінок-в’язнів. Всі так і ахнули — півголови поголено. Хтось сказав, що в царські часи жандарми були гуманніші. «Істинні» обурились — антирадянщина! Адже тоді повністю голили, а тепер половину — значить, гуманніші. (До речі, обидві сторони не мають рації щодо цього факту — і в часи царизму, бувало, голили півголови! Мені казали про це каторжани, що побували і в «реакційній» каторзі, і в «гуманній», «радянській»).
Зав’язалась суперечка між «істинними» і ворогами. Істинні не витримали антирадянщини і, заглушуючи ворогів (ось звідки пішло глушіння закордонного радіо!), заспівали… «Широка страна моя родная». «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Вони їдуть на каторгу, в каторжному вагоні, і радіють… як карасі на сковорідці… зі своєї свободи.
Не «істинному» цього зрозуміти не можна. Тихонов сказав: «Гвинти би робити з цих людей». Ось воно. Це ж не люди, а залізо. Зверху — «залізні» Дзержинський і Єжов, а внизу «твердокам’яні», «незломні» «гвинтики». Це слова соцреалізму, «істинної» філософії, це вони самі так себе називали! І дуже чітко визначили свою нелюдськість: зверху й донизу супермени.
Людське для них — «абстрактний буржуазний гуманізм», «інтелігентське болото, гниль», «буржуазні забобони». Це «болото» «вагається», «сумнівається», «жаліє», «рефлексує», і — о святий Сталіне! — воно здатне любити жінку, класово чужу. А «гвинтики» (термін Сталіна), карбуючи «пролетарський крок» у лавах («Кто там шагает правой? Левой! Левой!»), «пруть напролом» до «сяючих вершин», тобто в табори, психушки, щоб там зневажати і ненавидіти «інтелігентів» — отих-от в «окулярах».
Тичина писав: «Загостренням, сталинням» — проти ворога (сталинням — неологізм від Сталіна і сталі).
Їх лякає тільки одне. «Ужас из железа выжал стон — по большевикам прошло рыданье».
Не те що стогін, а страховинні крики під тортурами своїх товаришів-чекістів, але не крики болю чи ненависті до товаришів-катів, а гніву й презирства до… себе й своїх однодумців. Ридали над своїми нескоєними злочинами проти Йосифа Віссаріоновича і мудрої партії, над своєю зрадою революції, народу, над своєю шпигунською діяльністю. Залізо виявилось плаксивим, обпльовувало саме себе, зраджувало все на світі.
А «гнилий», «дрібнобуржуазно, абстрактно гуманістичний» поетик-жидик Осип Мандельштам б’є по морді п’яного ката і «лівого» есера Блюмкіна, пише вірші проти оберката Сталіна і вмирає в таборі, читаючи віршики якогось Петрарки.
І скільки ж їх, таких протистоянь духу буде проти «міфу про залізо»?!
Українець, інтелігент з «рефлексією», режисер Лесь Курбас. Він за революцію, поки вона несе визволення Україні і трудящим. Революція перероджується у контрреволюцію, за нею, тобто за «генеральною лінією», по-рабськи йдуть слідом «як скеля непорушні» (Тичина), а «м’якотілий» Курбас раптом стає непокірним, «негнучким» і… гине на Соловках, не зрадивши, не продавши нікого і не зрікшись жодної зі своїх ідей.
Курбас створив новаторський театр «Березіль». Більше, ніж театр, — це був початок «Академії» української культури. Як режисер він не копіював ні класика наукового театру Станіславського, ні новатора Меєрхольда. Курбас висловлював український дух у його трагічній революційності, в нових естетичних формах.
Що ближчає голод і знищення революції, української культури, то далі відходить він від революційно-контрреволюційної партії. А геніальний Тичина, «скеля», навпаки, гартується «сталинням» і перетворюється спочатку на приплентача, а потім на політичного покидька і поетичного нікчему.
Історія Курбаса розкрила нам очі на Україну, на значення «рефлексії», сумнівів, культури для сили духу.
Поступово я почав усвідомлювати себе як українця.