Пригадується Одеський університет, 3-й курс (1959 рік). Черговий спалах партійного «українофільства», вмовляють викладачів читати лекції українською. Але всі вони інтернаціоналісти і вперто тримаються за мову, якою «разговаривал Ленин».
Лише один парторг факультету Лібман намагається говорити ламаною українською мовою. Я підводжусь і глузливо прошу не псувати прекрасну українську мову.
Мені було цілком і повністю плювати на рідну мову, але «інтернаціоналізм» мій не витримав, щоб якийсь жид вчив нас української мови, що вже відмирала під натиском мови майбутньої, комуністичної Землі.
Але навіть у ті мої антисемітсько-інтернаціоналістські роки щось українське жевріло в мені — «Лісова Пісня» Лесі Українки, «Кобзар», пафос, сльози на очах від українських пісень.
Але зовсім ледь-ледь, з кожним роком відмираючи.
У Києві я довідався про молодого Тичину, того самого, примітивними віршами якого нас мучили в школі. Відкрилось щось наскільки глибоке в українській культурі, якийсь загадковий оптимізм, несльозлива ніжність, глибоко релігійна думка, суто українська.
Виявилось, що в Україні було дві вершини поезії — Шевченко й Тичина, два полюси українського духу, що зливаються десь біля джерел і на вершинах.
На інші мови це неможливо перекласти — вірші Шевченка й Тичини. Хіба що музику їхню й думку.
Збірка «Сонячні кларнети», опублікована на початку 20-х років, — вершина генія Тичини, далі він падає, спочатку опускається до не завжди вдалої формальної витонченості й словотворчості, а потім до естетично-політичного самозаперечення — до нуля, а може й нижче, перетворюючись у мінус-Тичину, на антикультуру-соцреалізм.
Пригадується смішний епізод. Якось я сказав другові про те, що моїм улюбленим віршем до школи був «А я у гай ходила». Він пригадав: «А, Тичина!»
Я був вражений тим, що у мого друга зовсім немає відчуття стилю, мови поета. Адже нікчемний Тичина не міг би написати такого вірша. Побились об заклад. Я програв його і ніяк — доки не прочитав «Сонячних кларнетів» — не міг зрозуміти, як Тичині вдався хоч один вірш.
У цьому епізоді віддзеркалюється вся прірва між молодим і зрілим Тичиною.
Постає питання про психологічні й соціальні причини деградації Генія Тичини, таланту Шолохова та Суркова й тисяч інших поетів і прозаїків.
Український поет і критик Василь Стус, що зараз перебуває на засланні, написав роботу «Сходження на Голгофу». Стус показав поетапне падіння Тичини, вказав на соціальні й деякі психологічні причини цього падіння. Стус пише, що слава Генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом… Поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший «гріх» перед добою. Проте психологічне дослідження цієї проблеми ще чекає своєї черги.
Тичина, драматург Микола Куліш, українські художники 20-х років лише трохи розкрили переді мною потенційне багатство української культури, але сам я усвідомлював себе росіянином, так само, як і моя сестра.
Невдовзі після процесів 66-го року в самвидаві вийшла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». До цього нам з Танею здавалось, що в національній політиці, окрім антисемітизму й депортації малих народів, КПРС проводить правильну, «ленінську» політику. І зненацька дізнаємось, що Ленін говорив про потребу «українізації українських міст», що не тільки дозволено самовизначатись, але й треба розвивати українську культуру. Дзюба розповів нам також про те, як знищили «українізаторів» в КПУ. Дзюба навів безліч прикладів свідомих і несвідомих проявів великоросійського шовінізму.
Багато що вразило (наприклад, фраза: «Нещодавно святкували навіть 450-річчя «добровільного приєднання» Казані, тієї самої, яку дощенту вирізав Іван Грозний»).
Дещо спочатку видавалось нам перебільшенням, наприклад, що, розмовляючи по-українськи, можна почути у відповідь пропозицію говорити «по-чєловєчєскі» (тобто по-російськи).
Але ось я сам почав розмовляти рідною мовою під впливом Дзюби-ної книги. Говорити було важко, бо мову я знав, але активний словник був дуже бідний. До того ж, коли всі розмовляють по-російськи, то майже ні з ким розмовляти, практикуватись у мові.
І ось одного разу в бібліотеці Академії наук я попросив українською молодика подати мені книжку. І почув у відповідь: «А по-людськи ти вмієш розмовляти?»