— Я поскаржусь.
— Кому?
— В ЦК партії.
Він глузливо розсміявся.
Я, уже спалахнувши:
— Як не допоможе, то й в ООН звернуся — про дискримінацію українців.
— Подумай все-таки. У тебе дружина, діти.
— Гаразд. Я сьогодні ж довідаюсь про демонстрацію. Якщо вона буде шовіністична, то йти не збираюся: мені зовсім не хочеться, щоб виганяли з України мою дружину й дітей, ти ж сам розумієш.
— Добре, я завтра до тебе зателефоную.
Я зайшов до Сверстюка, розповів йому. Виявилося, багатьох попередили. В деяких установах заборонили будь-кому йти, в інших — окремим людям, ще в інших усіх зобов’язали йти (наприклад, Інститут педагогіки). Листівки були, але про шовіністичні гасла він не чув. Тільки на університетських стінах було два-три русофобські написи. Але де тільки дурнів немає!
Я зайшов до Інституту педагогіки, потім в університет. В університеті висіло оголошення про те, що всіх студентів запрошують на Фестиваль дружби народів 22 травня о шостій вечора до пам’ятника Шевченку.
21-го зателефонував Кирило:
— Ну, що ти вирішив?
Я розповів про «фестиваль» та все інше.
— Якщо підеш, пошкодуєш!
— Я розцінюю ці слова як шантаж і дискримінацію.
— Як хочеш.
(Цього ж дня він телефонував моїй дружині, щоб вона мене «не пускала» до пам’ятника. Дружина відповіла йому, що не бачить підстав для заборони і не розуміє, чому я маю не йти.)
Вранці 22-го мене викликали до директора інституту Глушкова.
Глушкова не було, запропонував поговорити його заступник, академік Пухов.
Пухов заявив, що я зухвало розмовляв у парторганізації і хочу, мовляв, брати участь в антирадянській демонстрації.
Почалась суперечка. В одному місці я обмовився і раптом вражено побачив, що поважний академік аж витягнувся від радості — «спіймав». Перетворення академіка в слідчого було цілком несподіване — давали знати про себе мої ілюзії про солідних вчених.
Пухов нарешті виклав «козир»:
— Ваш завідувач був сьогодні в мене. Він казав, що ви поганий працівник і нічого ще не зробили в кібернетиці. Він просив вас звільнити.
— Я зовсім нещодавно отримав премію за чудову роботу. Антономов жодного разу не звинуватив мене в тому, про що ви кажете. Викличте його, і нехай він скаже мені це сам, в очі.
— Я зайнятий. Ось ви працюєте вже 6 років, а досі звичайний інженер.
— У мене дещо інші уявлення про науку й кар’єру.
— Поганий той науковий працівник, що не мріє про кар’єру. Ви — працюєте і не зростаєте. Нам такі не потрібні. Раджу подати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.
— Я буду скаржитись.
— Хоч в ООН.
Я відразу ж пішов до Муромського і при його підлеглих сказав йому, що він негідник, бо доніс мої слова про ООН, а я йому це сказав як колишньому приятелеві.
Приїхавши до лабораторії, зустрів Антономова.
Антономов повідомив, що йому запропонували мене звільнити під будь-яким приводом. Він також порадив звільнитись «за власним бажанням». Бо ж все одно виженуть і з поганим записом у трудовій книжці.
— Я зовсім не збираюсь допомагати їм мене переслідувати.
Почалися розмови з іншими співробітниками. Всі співчували, але дехто казав, що через мене розженуть лабораторію. Як з’ясувалось потім, багато «підписантів» звільнялись «за власним бажанням» саме через цей аргумент. Я ж вважав, що коли моїм колегам власна шкура дорожча за совість, то я маю моральне право нехтувати їхньою шкурою задля неспівпраці з КДБ у розправі над вільною думкою.
Особливо соромно мені було за дочку українського художника, якого переслідували в 37-му році. Вона делікатно присоромлювала мене за неморальне ставлення до інтересів лабораторії. Така мораль у неї — людини, що пережила свого часу остракізм дочки «ворога народу», видалась мені трохи дивною. Вже наприкінці періоду брежнєвщини декілька московських дисидентів, що капітулювали й продали своїх товаришів, довели цю мораль до краю. Вони почали звинувачувати стійкіших людей у гордині. Всі християни були морально зобов’язані капітулювати слідом за ними.
На якийсь час затихло — зі мною.
По всьому Союзу прокотилась хвиля зборів, на яких засуджували «підписантів», проганяли з партії, з роботи. Все це доволі добре викладено в «Хроніках поточних подій», і тому я не буду спинятись на подіях літа 68-го року в Києві.
Дехто з «підписантів», рятуючи себе, стали «відреченнями» — вони каялися.
Один кандидат наук в Києві сказав, що підписав, коли був п’яний.
Доктор наук заявив, що листа принесла вродлива дівчина, Іра Заславська (кандидат фізико-математичних наук):