З серпня 1944 року наша сотня мала першу нагоду зустрінутися з більшовицькими партизанами. Наткнулася на них стежа нашої сотні, і після короткої перестрілки більшовики втекли, залишаючи кількох убитих. Цих партизанів навели на нас місцеві поляки.
У Березці ми затримались трохи довше, і тут відбулося "хрещення" стрільців. Кожному з нас надали "псевдо", яке записали до сотенного реєстру. Мене назвали "Лис".
З Березки ми пішли через Тиряву Волоську на схід у села Станькова, Ракова і Пашова. Перед нашим приходом, у них бешкетували польські боївки.
У Пашовій відбулася перестрілка з відділом німецького Вермахту. Але як тільки впали перші постріли з нашого боку, німці завернули до Ванькової.
Через Коринець і Ванькову ми дійшли до села Середниця, а звідти через гору Ванькова повз Вільшаницю до сіп Руденки і Лісько.
Хоч через Лісько ми переходили пізно вночі, його мешканці, почувши рух на вулицях, прокинулися і перелякано дивилися у вікна. Розпізнавши, що це військо УПА, вони вийшли на вулиці і щиро вітали нас. Жінки із сльозами в очах подавали стрільцям усе, що мали в хаті. Тільки поляки поховалися перед нами, дарма що ми не мали супроти них жадних лихих намірів.
Наш рейд на Лемківщину відбувався по зв'язку місцевих кущів 2. Хлопці з місцевих кущів проводили нас від села до села. Вони також вели розвідку і повідомляли нас про рух ворожих частин у терені нашого маршу. Коли на нашому шляху несподівано з'являлися німці або більшовицькі партизани, до нас гналися гінці на конях, роверах, прибігали жінки і діти з повідомленнями; подавали сиґнали умовленими знаками. Нас повідомляли, хто працював з більшовицькою партизанкою і з німцями. Таких зокрема було чимало між поляками. Вони виявляли незрозумілу ненависть до українців, і з їх рук гинуло багато наших селян і інтеліґентів. Маршуючи селами, ми бачили багато жорстоко скатованих жертв польських боївок.
В кожному селі, через яке ми проходили, наша сотня влаштовувала віча і наші політвиховники і пропагандисти з'ясовували ціль нашої боротьби. Ми перестерігали перед більшовиками, від яких не можна сподіватися нічого іншого, крім грабунку, репресій та мобілізації чоловіків до Червоної Армії. Ми закликали молодь приєднуватися до нас або ховатися по лісах і криївках, щоб пережити першу хвилю терору і не дати себе знищити. Ми заохочували селян копати криївки на збіжжя, харчі, одяг і усі вартісніші речі, щоб їх не пограбували "визволителі".
Не всі учасники скликуваних нами зборів вірили нам на перше слово. Було досить таких, що слухали нас з недовір'ям, мовляв, говорите, бо так вам треба говорити. В деяких селах було багато москвофілів, які чекали на "русских".
Ми також розв'язували всі "піґеншафти", що їх німецька окупаційна влада створила в колишніх польських поміщицьких маєтках. Коні й худобу ми роздавали селянам, а частину забирали для наших потреб. Селянам роздавали ми теж увесь рухомий інвентар, при чому робили ми це так, що худобу й інвентар передавали, звичайно, на сусідні села, щоб у місцевого населення ніхто не пізнав майна з "ліґен-шафту" і щоб люди не потерпіли від нової влади за грабунок "народного добра". "Ліґеншафти" ми здебільша палили, щоб на їх місці "нові визволителі" не творили колгоспів. Ліквідація тих нацистських радгоспів відбувалася без жадних перешкод, бо їх німецький чи фольксдойчерський персонал втік із них і не було кому їх обороняти.
З утечою німецької влади з Добромильського і Ліського повітів в українських селах з'явилися численні більшовицькі і польські банди, які тероризували українське населення. Поява відділу УПА в цьому терені була пересторогою для них, що кожний їх злочин буде покараний.
В Ліську ми не затримувалися. Вранці ми перейшли річку Сян і вступили на лемківську землю.
8 серпня наша чота розмістилася у Вільховій. По дорогах до села і в самому селі ми розставили сильні застави. Хлопці з місцевого куща порозводили нас по хатах на вечерю. Господарі привітно вітали нас і щиро гостили. По вечері ми ще довго гуторили з ними. Селяни жалілися на польське розбишацтво. Страшно і небезпечно вночі вийти на подвір'я — казали вони. Ми радили їм організувати самооборону.
Згодом поважні розмови перейшли в співи стрілецьких і повстанських пісень, а далі в залицяння до дівчат. Дівчата були не від того, щоб до них позалицятися і пожартувати з ними, але, щоб не викликати заздрости між ними — бувало й таке — ми старалися бути ввічливими супроти всіх, незалежно від їх вроди.
І в той час, коли ми весело сміялися по хатах, на заставах несподівано заграли наші кулемети. Перший відізвався хрипливим голосом наш мадярський кулемет, за ним заторохкотів дехтяр — відгомін від його серій був схожий на биття в барабани. Врешті відізвався німецький МҐ 42. Коли з нього стріляли, не було чути поодиноких пострілів, тільки один шум, немов гудів якийсь мотор. Тому більшовики й називали його "електріческий".
Ми побігли на заздалегідь призначені становища. Але до бою не дійшло. Наші відділи на заставах впоралися самі. Це більшовицькі парашутисти маршували з гори Грушка на Вільхову та попали у перехресний вогонь наших кулеметів. Майже усі загинули.
Вільхову покинули ми наступного дня і через Бахлаву попрямували через села Середнє і Бережниця Нижня до Березки, де розв'язали великий "лігеншафт", роздавши селянам понад 80 штук худоби. З собою забрали лише кілька корів. З Березки ми пішли через села Журденка й Загочев'я до Середнього Великого. Тут ми перебули кілька днів.
Середнє Велике — це дійсно дуже велике село, що розкинулось широко серед гір над річкою Тарнавою. Його люди були свідомі й добре зорганізовані, а підпільна сітка діяла знаменито.
На Лемківщині, як і в Перемищині, ми вели виховну роботу. Деякі села були свідомі, але були й такі, що їх національне обличчя було доволі невиразне. У таких селах ми починали нашу виховну роботу від молитви "Отче наш", щоб селяни зрозуміли, що ми один і той самий народ. Тому що вони дуже дорожили своєю старою назвою "русини" чи "руснаки", ми пояснювали, що це те саме, що українці. До речі, у нашій сотні були бойки, гуцули, подоляни, полтавці, чернігівці та інші, і тому нашу роз'яснювальну роботу ми провадили дуже успішно.
Все ж таки ставлення селян до УПА цілком змінилося лише тоді, коли вони побачили, що ми без вагання йдемо в бій в їх обороні перед німцями, поляками, мадярами та більшовицькими партизанами. Кожний з цих ворогів грабував лемківські села з їх єдиного багатства — худоби. Відразу після нашого приходу на Лемківщину, селяни жалілися нам, що всякі банди грабують їм воли з полонин, позбавляючи їх основи їхнього господарства.
Немає сумніву, що, якби фронт затримався трохи довше перед Лемківщиною, ми винищили б усіх більшовицьких партизанів і парашутистів, бо в боротьбі з ними ми мали повну підтримку місцевого населення.
В Середньому Великому ми також скликали віче селян, на яке прийшло чимало втікачів з Галичини. Всі щиро вітали нас і обдаровували хто чим мав. Багато людей плакали, особливо, коли до них промовляв наш політвиховник Залізняк.
Після віча ми влаштували, як це майже увійшло у звичай, концерт. Треба знати, що в нашій сотні створився досить добрий хор. Його виступ і тут зробив враження. Хор мав широкий репертуар, бо в нашій сотні були стрільці з усіх сторін України. Особливо багато було волиняків і полтавців, які були майстрами у співі. Наші пісні часто промовляли сильніше, ніж найпалкіші промови.
По концерті ми ще довго гуторипи з людьми. Була чудова погода. Над селом стояла місячна серпнева ніч. Було видно, як удень.
Я ще довго після того, як проголошено нічну тишу, сидів під хатою, і слухаючи шуму річки Тарнави, дивився на вкриту місячним сяйвом гору Хрещату, що протягом найближчих трьох років стала тереном наших завзятих боїв. Тепер в її лісах ховалися більшовицькі партизани, хоч у Балигороді, Тісній та Команьчі стояли ще німецькі та мадярські війська.
Фронт затримався біля Перемишля на Сяні, і звідтіль нісся безперервний гук, що його дуже виразно було чути вночі.
Мої думки часто линули до батьків і сестри, яким тепер доля принесла всі страхіття фронту. З неспокоєм у серці я думав, як вони дають собі раду в цей важкий час. Тоді я ще не знав, що й сестра пішла моїми слідами.