Я вміла читати, проте не хотіла, щоб хтось про це дізнався. Мама казала, мовляв, не варто таке оголошувати, бо стану для однокласників зарозумійкою. Учителі самі розкажуть, як правильно читати, а не як я сама собі вигадала.
Так і сиділа одна, а діти мостилися парами й базікали. Потім зайшла Клер. Я ще ніколи не бачила такої краси. Довге і, попри шкільні правила, незаплетене волосся, що світилося, як у рекламі шампуню «Тімотей». Вона оглянула класну кімнату, дітей. Дехто навіть постукував по стільцю — пропонував сідати поряд.
А Клер обрала мене.
Не знаю, чи відомо вам, як це — бути обраним такими, як Клер. Це ніби яскравий прожектор обрав саме тебе і осяяв своїм теплом. Це лестить, уся увага публіки твоя. Усі дивляться на тебе й обсмоктують, чому обрали цю персону?
Клер сіла поруч, а я відчула, що з пересічної дівчинки перетворююся на особистість. Я та, з ким захочуть говорити, захочуть дружити.
Вона усміхнулася, я відповіла тим самим.
— Привіт, мене звати Клер Кавендіх. У мене таке довге волосся, що я навіть можу на ньому сидіти. Я буду Дівою Марією в шкільній виставі.
— Я, — намагалася відповісти. — Я Л-лі.
«Я — Леонора», — ось що я силувалася відповісти. Проте Клер лише усміхнулася.
— Привіт, Лі.
— Клер Кавендіх, — почувся голос учителя. Вона стукала ганчіркою по дошці, щоб привернути нашу увагу. — Чому в тебе незаплетене волосся?
— У мене болить голова, — відповіла Клер, її янгольське, залите сонцем обличчя світилося. — Так мама казала. У мене є довідка від лікаря.
От і все.
Невже в неї могла бути така довідка? Чи міг нормальний лікар дати папірчину, в якій дозволено п’ятирічній дитині не заплітати волосся?
Але все це не мало значення. Якщо Клер Кавендіх так сказала, отже, так воно й було. Вона таки стала Дівою Марією в шкільній виставі, а я стала Лі. Мишка-заїка Лі. Її найкраща подруга.
Я ніколи не забуду того, що Клер зробила того першого дня. Вона ж могла обрати будь-кого. З її козирями й популярністю могла сісти поруч із будь-яким дівчам у кліпсах «Барбі» та черевиках «Леллі Келлі».
Проте вона обрала дівчинку, котра сиділа собі тихенько, тим самим змінивши її.
Як найкраща подружка Клер я автоматично перетворювалася на учасницю будь-якої гри, більше не доводилося підглядати за її перебігом із протилежного боку майданчика, чекаючи на запрошення. Мене запрошували на святкування днів народження, бо Клер хотіла моєї присутності. А після візиту Клер до моєї оселі та схвалення гойдалки й лялькового будиночка, інші дівчата й собі почали приймати мої невпевнені запрошення.
П’ятирічні діти можуть бути неймовірно жорстокими. Вони говорять речі, котрі дорослі ніколи б не озвучили. Страхітливі зауваження щодо зовнішності, сім'ї, твоїх балачок, запаху, одягу. Якби таке сказали на роботі, відразу звільнили б за жорстоке ставлення до колеги, а в школі то найпростіша й найприродніша річ. У кожному класі є свій цап-відбувайло, дитина, з якою всі відмовляються сидіти за партою, що винна в усьому, а до командних ігор її обирають останньою. І, звісно, кожний клас має свою зірку. Якби довелося обирати, то в нашому класі нею стала б Клер. Без її дружби я б легко перетворилася на приблудну вівцю, котра до останнього дзвоника так і просиділа б сама. Десь глибоко в душі те маленьке п’ятирічне створіння, яке живе під дорослою личиною, буде завжди вдячним їй за це.
Зрозумійте мене правильно, бути подружкою Клер — справа не з легких. Прожектор любові та тепла будь-якої миті міг вимкнутися ще швидше, ніж запалав. І тоді відразу замість захисту на тебе звалиться купа глуму та кепкувань.
А скільки було днів, сповнених сліз та розпачу через слова чи вчинки Клер. Проте вона була веселою та щедрою, її дружба нагадувала кисневу трубку, без якої мені не було життя. Тому я вибачала, врешті-решт, вибачала.
Водночас мама тієї дружби не схвалювала. Справжньої причини мені так і не вдалося дізнатися. Сенсу це не мало. Певною мірою Клер нагадувала ту доньку, яку моя мати завжди хотіла б виліпити з мене — чарівна, красномовна, популярна, без заскоків із наукою. Коли настав час середньої школи, мама постійно торочила, що я навчатимуся далі в спеціалізованій школі, а от Клер — ні. Проте вона таки там навчалася. Так, Клер ніколи не була зубрилом, проте в її здібностях ніхто не сумнівався, і на іспитах вона те довела.
Тож мама пішла до вчителя і попросила перевести мене до іншого класу. Так я познайомилася з цілковитою протилежністю — цікавою шпичкою Ніною з худорлявими засмаглими ніжками та темними очима. Ніна — висока, я — маленька, вона могла пробігти 800 метрів за дві з половиною хвилини, а ще була чудернацькою й нікого не боялася.