— М… А, може? Чи то була Н? К… С… В… Е… Л… Отже, це слово. Максвел. Хтось знає Максвела?
Ми всі захитали заперечливо головою.
— Може, це дух колишнього господаря? — серйозно припустила Ніна. — Прийшов нас застерегти, щоб ми не швендяли по кістках похованих овечок.
— Можливо, — відповіла Фло. Розплющила очі. У темряві вони виглядали широкими та зеленими. Обличчя геть бліде, рум’янець від злості безслідно зник. Вона знову заплющила очі і тихо й шанобливо мовила. — Чи готовий ти відповідати, Максвеле?
— Т.
— Вам є що нам сказати?
— Т.
— Кому з нас?
— Ф… Фл… Ф…
— Мені? — Фло миттєво розплющила очі. Вона дивилася спантеличено, десь на межі паніки. Здавалося, вона вже сама шкодувала, що почала це. — У вас повідомлення для мене?
— Т
Фло зробила великий ковток. Я помітила, як вільна її рука так міцно вхопилася за краєчок столика, що суглоби пальців аж побіліли.
— Гаразд, — хоробро відповіла вона, проте планшетка вже рухалася.
— К… у… — вона повільно рухалася, а потім раптово щосили закрутилася: пи кави.
Секундна пауза, а потім Ніна вибухнула від сміху.
— Іди до біса! — репетувала Фло. Ми всі підстрибнули, це було вперше, коли вона лаялася. Вона відскочила і кинула планшетку через стіл. Чарки та свічки полетіли на підлогу, віск заляпав килим. — Хто це зробив? Це не жарти! З мене досить! Ніно? Томе?
— Це я, — відповіла Ніна, її розривало від сміху, сльози градом котилися по щоках. Том силкувався стримати емоції, проте гиготів, тримаючи руки біля рота.
— Вибачте, — він безуспішно намагався виглядати серйозно. — Я перепрошую. Це н-не с-с… — проте договорити йому не вдалося.
Черга звинувачень дійшла й до мене. Я саме витирала з килима вино.
— Ти щось занадто тиха, Лі. Сидиш, вдаєш із себе тишка.
— Що? — підвела погляд, нічогенькі докори. — Що ти сказала?
— Ти мене чула! Дістала вже, сидиш собі, як зле сіре мишеня й гигочеш за моєю спиною.
— Я не… — почала непевно, згадуючи, як не втрималася від Ніниних коментарів, коли ми щойно приїхали. — Я не мала того на увазі.
— Гадаєте, ви такі ідеальні? — Фло аж задихалася. Я навіть думала, вона зараз розридається. — Ви думаєте, ви такі чудові зі своїми роботами, квартирами в Лондоні?
— Фло… — мовила Клер. Узяла її за руку, проте Фло її відкинула.
— Годі тобі, — встряв у розмову Том. — Я не знаю, хто це зробив, проте обіцяю, це востаннє. Більше не будемо, — він поглянув на нас. — Правда ж? Ми обіцяємо, добре? Цього разу все по-справжньому.
Том намагався допомогти, проте неприємне відчуття засіло всередині. Нам варто було би прикусити язика ще після того першого разу. Утнути таке вдруге — нарватися на проблему, викликавши лише лють та обурення у Фло.
— Тобі не з-з-здається? — спитала я знервовано.
— Мені з-з-здається, що тобі краще стулити рота, — люто викрикнула Фло, імітуючи моє заїкання з неприхованою точністю. Мене настільки це вибило з колії, що я навіть… ну не змогла знайти відповідь. Стояла із роззявленим ротом, витріщившись на неї. Таке враження, що я отримала ляпаса від телепузика.
— Годі тобі, — втрутилася Клер. — Ще одна спроба, Флорсі? Цього разу я обіцяю — все серйозно. Якщо знову все спаскудять, матимуть справу зі мною.
Фло тремтячою рукою вхопила чарку і випила залишки вина. Важко сіла біля столу, поклала руку на планшетку.
— Остання спроба, — рубонула вона. Усі кивнули, я неохоче поклала пальці на планшетку.
— Запитаймо цього разу… — заспокійливо запропонував Том. — Спрямуємо процес у потрібне русло. Як щодо… Клер та Джейм житимуть разом довго та щасливо?
— Ні! — гучно заперечила Клер. Відповідь була настільки різкою, що ми від подиву навіть голови повернули. — Ні, слухайте, я лише… Я не хочу втягувати сюди ще й Джеймса. Гаразд? Дивне відчуття. Це, звісно, весело, проте не хочу, щоб якась там ручка мені наверзякала, що я розлучусь іще до тридцяти.
— Як скажеш, — м’яко відповів Том, проте я відчула його подив. — Як щодо мене тоді? Скільки років сімейного щастя відсвяткуємо ми з Брюсом?
Ми всі поклали пальці на дошку, і планшетка дуже повільно почала рухатися.
Цього разу все було інакше. Не різкі швидкі рухи, а довгі повільні написи, що спіраллю вимальовувалися на сторінці.