— Дідько, — Том зблід. — Що трапилося? — він повернувся до мене. — Ти ж виходила цими дверима. Ти що їх не зачинила?
— Я впевнена, що зачиняла, — намагалася згадати. Ніна пропонує допомогти, скажена Фло порядкує з посудом. Я чітко пам’ятала, що зачиняла на замок. — Я їх замкнула, я точно замкнула на замок.
— Може, ти просто погано замикала? — Фло напосілася на мене. У темряві місяця вона скидалася на статую з напруженим та непорушним мармуровим обличчям.
— Я зачиняла, — почала злитися. — У будь-якому разі, Клер, ти ж сказала, що все перевірила?
— Я погрюкала по всіх дверях, — вела Клер. Тіні навколо величезних очей нагадували синці. — Не перевіряла кожний замок. Якщо двері не відчинялися, отже, логічно, що вони замкнені.
— Я замкнула двері, — вперто повторювала. Фло видала якийсь лютий звук, що нагадував ричання. Потім вона засунула рушницю під руку і попрямувала нагору. — Я зачинила двері, — ще раз поглянула я на Тома та Клер. — Ви не вірите мені?
— Слухай, — мовила Клер, — ніхто не винен, — вона пішла до дверей і грюкнула ними, потім провернула ключ. — Зараз уже точно замкнені. Ходімо спати.
Ми потупцювали нагору, адреналін потроху спадав, натомість з’явилася нервозність. Я повернула на сходовий майданчик, Ніна стояла нагорі, спантеличено потираючи очі.
— Що трапилося? — запитала вона, коли я підійшла ближче. — Чому це Фло тут гасає з тим триклятим дробовиком?
— Ми налякалися, — коротко відповів Том, ступаючи позаду. — Хтось, — він глянув на мене, — не замкнув двері на кухні.
— Це не я, — вперто відказала.
— Нема різниці. Двері навстіж, ми почули гуркіт, на подвір’ї якісь сліди.
— Що за чортівня? — Ніна геть забула про сон, як і решта з нас. Вона потерла обличчя, відганяючи залишки сну. — Вони пішли? Щось пропало?
— Я нічого не помітив, — Том поглянув на нас із Клер. — Ви не помітили? Телевізор на місці. Усі громіздкі речі зосталися на своїх місцях. Гаманці не розкидали? Мій у мене в кімнаті.
— Моя сумка в кімнаті. Здається, — відповіла йому. Зазирнула до кімнати. — Так, он стоїть.
— Отже, на пограбування не схоже, — нервово підсумував Том. — Якби не сліди, можна було б з упевненістю стверджувати, що це несправний замок.
Проте сліди були. Жодних сумнівів.
— Нам слід повернутися до себе й спробувати заснути, — зрештою мовила Клер. Ми закивали.
— Якщо хочеш, тягни до нас матрац, — несподівано запропонувала Ніна Тому. — Мені б не хотілося зараз залишатися на самоті.
— Дякую, — відказав Том. — Це дуже приємно. Я нормально. Беру двері на замок, раптом комусь ще знадобиться моя сила, від якої небагато вже й зосталося.
— Це було люб’язно, — заявила я Ніні після того, як ми попрощалися з Томом та Клер і намагалися вмоститися в ліжку. — Те, що ти сказала Томові.
— Просто стало шкода бідаку. Окрім того, він хоч схожий на того, хто може захистити й дати в пику, якщо вдеруться, — вона зітхнула й скрутилася калачиком. — Мені залишити світло увімкненим?
— Ні, не треба. Двері зачинені — це найголовніше.
— Твоя правда, — вона клацнула світло, світився екран її телефона. — 02:12. От халепа. І жодної поділки. У тебе є зв’язок? Хоч щось ловить?
Я потягнулася за телефоном.
Його не було.
— Зачекай, увімкну світло. Не можу його знайти.
Я клацнула вмикач, оглянула все навколо, під ліжком, під тумбочкою. Потім зазирнула в сумку. Нема телефона. Його ніде нема. Лише зарядка валяється на підлозі. Спробувала згадати, коли востаннє його тримала в руках. У машині? Пам’ятаю, як під час обіду відправляла повідомлення. Після того не впевнена. Тут я його не перевіряла. За відсутності зв'язку, сенсу в тому не було. Я подумала, ніби пам’ятаю, що відносила його нагору, щоб підзарядити перед вечерею. Хоча, можливо, це було в п’ятницю. Мабуть, випав з кишені у машині.
— Його тут нема, — сказала вголос. — Думаю, зостався в машині.
— Не зважай, — відповіла Ніна й позіхнула. — Не забудь знайти його завтра до від'їзду, гаразд?
— Добре, добраніч.
— Солодких снів.
Зашурхотіла ковдра, Ніна вмостилася. Я заплющила очі, спробувала заснути.
Що трапилося потім?
Господи, що трапилося потім?
Я не впевнена, що можу…
Я й досі тут сиджу, намагаючись упорядкувати безлад у думках. Відчиняються двері, заходить медсестра, вона штовхає тацю.
— Лікар хоче швиденько проглянути твої знімки, каже, що потім, найімовірніше, можна і ванну прийняти. Принесла тобі дещо поснідати.