— Підозрювана? — її глибокий, розкішний, мелодійний голос розбив це слово на різкі й холодні склади. Потім вона хитнула головою. — Не на цьому етапі розслідування. Ми поки збираємо інформацію, поки жодних точних висновків не маємо.
Тлумачення: не підозрювана, поки що.
— А тепер розкажіть мені, які події минулої ночі пам’ятаєте? — вона знову звернула на потрібну тему, як доладний, вилизаний кіт, що грається з мишкою.
Струп під пов’язкою свербить та лоскоче, я не можу зосередитися.
— Я пам’ятаю, — кліпнула очима. Жахіття, мої очі наливалися слізьми. — Я пам’ятаю… — глитаю ридання, злюся, запускаю нігті в поранені, скривавлені долоні. Даю змогу болю відігнати спогад, де він лежить на світло-коричневому паркеті та стікає кров’ю на моїх руках. — Будь ласка, прошу вас, скажіть мені хто, — зупиняюся. Я не можу це вимовити. Не можу.
Роблю ще одну спробу.
— А?..
Слова задихаються в горлі. Заплющую очі, рахую до десяти, нігтями вгризаюся в рани на долонях, аж поки руки не починають труситися від болю.
Чую видих детектива Ламарр, розплющую очі, вона вперше виглядає стурбованою.
— Перш ніж зробити якісь висновки, нам потрібно почути вашу версію подій, — вона нарешті промовляє. На обличчі відобразилося занепокоєння. І я знаю, я знаю, що їй не дозволено казати.
— Усе добре, — збираю силу в кулак. Але втручається щось, сильніше за мене.
— Вам не потрібно мені відповідати. О Г-господи…
А потім я не можу вимовити ні слова. Сльози течуть рікою. Цього я боялася.
Це те, що я знала.
— Норо, — почулося від Ламарр, а я трусила головою. Міцно заплющила очі, відчувала, як сльози течуть по носі, жалять рани на обличчі. Вона видала тихенький, безмовний звук співчуття, потім підвелася.
— Даю вам хвилину, щоб заспокоїтися, — рипнули двері, відлетіли й захиталися на подвійних петлях. Я зосталася сама. Я плачу, і плачу, і плачу, поки не лишилося жодної сльозинки.
22
Я щодуху побігла сходами вниз, намагаючись не порізати ноги об скло. Трималася за поручні, щоб не посковзнутися на липкій крові. І ось він, жалюгідна маса наприкінці сходів.
Він був живий.
Тихо квилив, хапаючи повітря.
— Ніно! — я заревіла. — Ніно, спускайся сюди. Він живий! Хто-небудь наберіть службу з надзвичайних ситуацій!
— Нема клятого сигналу! — Ніна кричала у відповідь, поспіхом спускаючись до нас.
— Лео, — прошепотів чоловік, серце завмерло. Він вигнувся й підвів голову, і я знала. Я знала. Я знала.
Я пам’ятаю цю мить з цілковитою, страхітливо болісною ясністю.
— Джеймсе? — першою закричала Ніна, не я. Вона ковзалася на останніх сходинках, потім зігнулася над ним, обережно намацала пульс, її голос урвався, — Джеймсе? Якого дідька ти тут робиш? Господи, — вона майже плакала, але руки автоматично робили свою роботу: перевіряли, звідки тече кров, перевіряли пульс.
— Джеймсе, поговори зі мною, — наполягала. — Норо, говори з ним. Не давай йому заснути.
— Джеймсе… — я не знала, що сказати. Ми не говорили десять років, і ось… і ось. — Джеймсе, Боже милостивий, Джеймсе… Чому, як?
— По… — він заговорив і закашлявся, кров потекла по губах. — Лео?
Пролунало як запитання, але що він тим хотів сказати, я не розуміла. Повідом? Повідомити Лео? Я лише хитала головою. Усе було залите кров’ю.
Ніна розстебнула його кофтину десь знайшла ножиці і пошматувала ними футболку. Побачивши його тіло, я ледве стрималася, щоб не заплющити очі. Шкіра, кожен сантиметр якої я цілувала та торкалася, була вкрита кров’ю та ранами від пострілу.
— Паскудство, — стогнала Ніна. — Треба викликати швидку.
— Вона… — намагався промовити Джеймс, але замість слів із його вуст полилася кров. — Вона… тобі розказала?
Про весілля?
— У нього пробиті легені. Найімовірніше, внутрішня кровотеча. Натисни тут, — Ніна поклала мою руку на зібгану футболку, якою намагалася затиснути жахливий потік крові, що виривався із Джеймсового стегна.
— Що ми можемо зробити? — докладала зусиль, щоб не розплакатися.
— Саме зараз? Спробувати зупинити кровотечу. Якщо литиме, як зараз, він помре, нічого не допоможе. Натисни сильніше, кров іще й досі сочиться. Я спробую накласти джгут, але…