— У нас є кілька різних варіантів, — вона намагається ухилитися від відповіді. — Нам потрібні всі можливі.
— Ми були налякані, — веду далі й намагаюся повернутися назад. Таке враження, що минуло сотні років звідтоді, як, затуманені адреналіном, ми скрадалися будинком, підбурювані істерикою, алкоголем та непідробним страхом. — Дошка уїджі видала нам повідомлення про вбивцю, — я насилу промовляю цю нестерпну іронію. — Ми не вірили в це, принаймні більшість нас, проте, гадаю, це нас підбурило. І плюс сліди на вулиці. І коли ми прокинулися, маю на увазі першого разу, двері на кухні були навстіж.
— Як?
— Я не знаю. Хтось їх замкнув чи казав, що замкнув. Здається, Фло. Чи то була Клер? У будь-якому разі, хтось їх перевірив. Проте вони були відчинені, і це ще більше налякало нас та довело до безумства. Потім почулися кроки.
— Чия ідея була взяти рушницю?
— Не знаю. Гадаю, Фло її раніше дістала. Ще тоді, коли відчинилися двері. Проте вона мала бути незарядженою. А в ній мали бути набої без куль.
— І ви її тримали?
— Я? — я поглянула на неї цілковито шокована. — Ні! Фло тримала, здається. Ні, це була точно вона.
— Проте сліди ваших пальців на стволі.
Вони знімали сліди пальців із рушниці? Я сиджу, витріщившись на неї, нарешті доходить, що від мене чекають відповіді.
— На с-стволі, так, — прокляття, припини заїкатися. — Але не на ручці, тобто рукоятці. Послухайте, вона розмахувала нею, як скажена. Я лише намагалася прибрати ту річ якнайдалі від нас.
— Чому, якщо ви думали, що вона незаряджена?
Зненацька від цього запитання мене пересмикує. Незважаючи на сонце, в палаті стає холодно. Хочу перепитати, чи я не підозрювана, але мені вже сказали, що ні. Питати ще раз якось дивно.
— Тому що мені не подобається стояти під дулом, і немає значення, чи там сліпі патрони, чи ні. Зрозуміло?
— Гаразд, — м’яко відказує Ламарр і щось занотовує. Вона проглядає аркуш, потім повертається.
— Давайте відмотаємо події назад. Джеймс — як ви познайомилися?
Заплющую очі. Кусаю внутрішню поверхню губи, щоб не розридатися.
Скільки ж існує варіантів відповіді? Ми разом училися в школі. Ми товаришували. Він наречений Клер. Був, мовчки себе виправляю. Неможливо повірити, що його нема. І я раптово розумію себелюбство власного горя. Я думала про Джеймса. А Клер — Клер утратила все. Учора вона ще була нареченою, а зараз… хто? Такого навіть слова не існує. Навіть не вдова. Хтось, хто журиться та тужить.
— Ми колись зустрічалися… — зрештою відповідаю. Краще бути чесною. Справді? Принаймні настільки, наскільки можу.
— Коли ви розлучилися?
— Давно. Нам було… ой… шістнадцять чи сімнадцять.
Це «ой» фальшиве. Воно лише, щоб додати туману непевності. Насправді я чітко знаю день, коли ми розлучилися. Мені було шістнадцять і два місяці, Джеймсу за кілька місяців мало б виповнитися сімнадцять.
— За взаємною згодою?
— Тоді ні.
— Але з того часу стосунки владналися? Тобто, ви ж були на вечірці Клер… — вона стихає, запрошуючи погратися в розмови про час і його цілющі властивості, і як з шістнадцятилітніх зрад та обманів у двадцять шість можна лише посміятися.
Але я мовчу. Що мені казати? Правду?
Холод оповиває моє серце, вистуджуючи спеку лікарні та тепло призахідного сонця.
Я не люблю такі запитання.
Смерть Джеймса — це нещасний випадок, рушниця, що в жодному разі не мала бути заряджена, спрацювала. Але чому тоді тут поліціянтка і чому мене розпитують про давно забутий розрив?
— Який це має стосунок до Джеймсової смерті? — різко запитую. Занадто різко. Вона підводить голову з-за нотаток, і її темна помада утворює здивоване «ой». Дідько. Дідько, дідько, дідько.
— Ми лише намагаємося відтворити повну картину подій, — пояснюють мені м’яко.
Холод пробігає по спині.
Джеймса застрелили рушницею, що мала би бути незарядженою. Хто ж тоді її зарядив?
Кров відступає від обличчя.
Мені страшенно кортить повторити запитання: я підозрювана?
Проте не можу. Не можу запитати, бо, власне, питання і накличе підозри. Зненацька я нестерпно хочу бути непідозрюваною.
— Це було дуже давно, — відповідаю, намагаючись прийти до тями. — Мені боліло, довго боліло, проте з часом забувається, йдеш собі далі, чи не так?