— Бережи себе, Шоу. Не можна допустити, щоб до всього іншого ще й у двох людей дах поїхав.
— Фло? Невже так кепсько?
Ніна знову стенає плечима, обличчя сповнене суму. Потім повертається. Я дивлюся на її кроки в коридорі, і щось промайнуло в голові. Охоронця більш немає біля моїх дверей.
25
Минає близько півгодини, у двері знову різко стукають. Метушливо заходить медсестра. Якусь мить я навіть думаю, що принесли вечерю, шлунок починає скавчати, проте потім розумію, що запах їдальні не проникає крізь двері.
— До вас прийшов чоловік, — каже вона одразу й без церемоній. — Його звати Метт Рідаут. Каже, що хотів би вас побачити, якщо не матимете нічого проти.
Кліпаю очима, ніколи про такого не чула.
— Він співробітник поліції?
— Не знаю, курчатко. Форми на ньому нема.
Спочатку я навіть думаю попросити її дізнатися про нього більше, проте вона притупує п’ятою, нетерпляча та діловита. Розумію, простіше зустрітися з ним самій і все розвідати.
— Нехай заходить, — погоджуюся зрештою.
— У нього є лише тридцять хвилин, — попереджують мене. — Години відвідин — до четвертої.
— Гаразд. — От і чудово. У мене є привід виштовхати його, раптом він виявиться неадекватним.
Сідаю, загортаюся в Нінин кардиган, прибираю з обличчя волосся. Я буквально схожа на аварію, не знаю, чому мене це хвилює, проте задля власної поваги відчуваю необхідність хоча б спробувати себе трішки причепурити.
Кілька хвилин — і чути кроки в коридорі. Потім у двері нерішуче стукають, зовсім інакше, аніж жвавий Нінин стукіт і недбалий — медсестри.
— Заходьте, — запрошую; чоловік входить до кімнати.
Він мого віку, можливо, старший на кілька років. Одягнений у джинси та вицвілу футболку, курточку перекинуто через плече. Йому жарко й незручно у тропічній лікарняній атмосфері. Обличчя вкрила густа борода, волосся коротко підстрижене, не стрижка «їжак», а щось на кшталт зачіски римського воїна з короткими кучерями, розподіленими вздовж голови.
Але те, що справді впадає в око, — він плакав.
Спочатку я навіть не знаю, з чого почати. Він теж. Стоїть на порозі, сховавши руки в кишені, онімілий від мого вигляду.
— Ви не з поліції, — кажу нарешті дивакувато. Він проводить рукою по волоссю.
— Я… Мене звуть Метт. Я щонайменше… — він замовкає, на губах з’являється гримаса. Бачу, як він намагається перебороти надзвичайно сильне почуття. Глибоко вдихає повітря і продовжує: — Я мав бути Джеймсовим дружбою на весіллі.
Мовчу, якусь мить ми просто тупо дивимося одне на одного. Я вхопилася за Нінин кардиган, тримаю його біля горла, ніби це мої обладунки. Він, непохитний та напружений, завмер на порозі. А потім непрохана сльоза біжить по його носі, він розлючено стирає її рукавом, і цієї миті я кажу:
— Проходь, проходь і сідай. Хочеш чогось випити?
— Віскі є? — гмикає і мляво сміється. Я роблю спробу засміятися, проте це більше схоже на напад ядухи.
— Якби ж то. Лікарняний чай чи кава з машини, ще вода є, — показую на пластмасовий глечик. — З усього переліку рекомендую воду.
— Усе нормально, — відказує він. Заходить і сідає на пластиковий стілець поряд із ліжком. Навіть не присівши, підхоплюється. — Дідько, пробач. Мені не варто було приходити.
— Ні, — хапаю його за зап’ястя. Опускаю очі на руку, що й досі його тримає, здивована таким поривом. Що в біса я роблю? Одразу відпускаю, так, ніби Меттова шкіра обпікає. — Перепрошую, я лише мала на увазі…
Завмираю. А що я мала на увазі? Гадки не маю. Лише те, що не хочу його відпускати. Він — це ниточка з Джеймсом.
— Будь ласка, не йди, — кажу зрештою. Він залишається, стоїть і дивиться вниз на мене, потім різко киває і сідає.
— Пробач, — повторює знову. — Я не очікував… твій вигляд…
Знаю, про що він. Я скидаюся на залатане й замазане нещастя, побите в смертельному бою. Залатане не дуже вдало.
— Усе не так погано, як здається, — сама дивуюся власній усмішці. — Здебільше лише садна та синці.
— Твоє обличчя, — додає він, — твої очі. Я через свій фах зустрічаю чимало домашнього насильства, але ці синці…
— Знаю. Я сама щойно полюбувалася. Красені, еге ж? Добре, що хоч не болять.
Якусь мить сидимо мовчки, потім він каже:
— Хоча знаєш, я передумав, можна й кави випити. Будеш?
— Дякую, ні, — я й досі живу на залишках кави, принесеної Ламарр. Ще не дійшла до межі, щоб перейти на бурду з автомата.