Метт важко підводиться, виходить з палати. Я бачу, які напружені його плечі, що зникають за дверима. Навіть стає цікаво, чи він повернеться, проте Метт таки заходить знову.
— Почнімо спочатку? — пропонує, вмощуючись. — Вибач, таке відчуття, що мене пошматували. Ти, скоріш за все, Лео, правильно?
Я заледве не тремчу. Справжнісіньке потрясіння — чути ім’я, яким мене називав Джеймс, з вуст Метта.
— Так, усе правильно. Отже, Джеймс… Він розповідав про мене?
— Так, дещо. Я знаю, ви… не знаю. Як це назвати? Дитяча закоханість?
З невідомої причини від цих слів накочує хвиля сліз, що вирують у горлянці. Губа починає труситися, коли роблю спробу відповісти. Тож лише мовчки киваю.
— Бий його трясця, — Метт ховає обличчя в долоні. — Пробач, я просто… Я не можу в це повірити. Лише кілька днів тому ми з ним говорили. Я знаю, там щось було… Справи пішли шкереберть… Але це…
Пішли шкереберть?
Хочеться довідатися більше, розпитати, але не можу вставити свої п’ять копійок — Метт не замовкає:
— Ти пробач, що оце так вдираюся. Якби я знав про твій стан, я б не посмів. Медсестра нічого не сказала. Я лише запитав, чи можу тебе побачити, вона відповіла, що дізнається. Я чув від Джеймсової матері, що ти була з ним, коли… — Метт робить паузу, жадібно ковтає каву, намагається себе пересилити. — Коли він помер. Знаю, як багато ти значила для нього, і я хотів…
Він знову зупиняється, але цього разу продовжити не в силах. Схиляється над горнятком, я знаю, що він плаче і намагається це приховати.
— Вибач, — нарешті кидає хрипко, прокашлюється. — Тільки минулої ночі дізнався. Це так… я й досі не можу звикнути. Я й досі сподівався, що це помилка, але побачивши тебе… Усе стає реальністю.
— Як… як ви познайомилися з Джеймсом?
— Училися разом у Кембриджі. Цікавилися театром — акторське мистецтво, знаєш, вистави й таке інше, — Метт тре рукавом лоба, підводить погляд, упевнено усміхається. — Щиро кажучи, актор з мене ніякий, на щастя, вчасно це зрозумів. Навіть те, що грав разом із Джеймсом. Від якісного пакування підробка кращою не стане.
— Але ви ж продовжували спілкування?
— Так. Я час від часу ходив на його вистави. Усі випускники того року стали банківськими працівниками, держслужбовцями чи ще кимось. Здавалося, він єдиний, хто насправді мав хист до театру. І через це я ним пишаюся, знаєш? Він ніколи не розмінювався на дрібниці.
Потроху киваю. Еге ж, саме таким був Джеймс, якого я знала. Описаний Меттом чоловік був до болю мені знайомий. Джеймс, якого я знала. Мій Джеймс. Цілковито інший, анітрохи не схожий на того несправжнього, зацикленого на матеріальних благах чоловіка, якого описували на вихідних. Гадала, що Джеймс змінився. Проте, можливо, й ні. Чи принаймні не зовсім.
— То що трапилося? — нарешті спитав Метт. — Там, у будинку? Кажуть, підстрелили з рушниці, але це видається… Чому він узагалі там був?
— Гадки не маю, — заплющую очі. Рука повзе до гарячої, спітнілої пов’язки на лобі. — Я нікого не питала. Коли ми почули його кроки, подумали, що це злодій, — подробиць йому не розповідаю. Відчинені двері, наша дурна істерика. Усе ввижається кадрами з фільму жахів, такого заїждженого, що аж смішно. — Припускаю, це був жарт. Наречений зненацька ловить на гарячому майбутню дружину.
— Ні, — Метт хитає головою. — Я так не думаю, він би не поїхав туди без запрошення.
— Чому ні?
— Бо, по-перше, тому що так не робиться. Ніхто не псує вечірку власної дівчини. Це… дурня. Це її остання можливість, поки вона ще не одружена, треба ж бути повним лайном, щоб позбавити її такої можливості.
Міркую. Нічого на те не кажу, чекаючи другого аргументу. Метт глибоко вдихає повітря.
— А по-друге… Власне… вони останнім часом щось не мирилися.
— Що? — одразу відчуваю, що слова вилетіли надто гучно та емоційно, занадто здивовано. Метт налякано підводить очі.
— Послухай, не хочу згущувати фарби, але… Клер не казала?
— Ні… Принаймні… Мені так здається, — прокручую події, намагаюся згадати, про що говорили. Але я знаю Клер. Вона б ніколи не зізналася в проблемі. Фасад повинен завжди сяяти, маска не спадає ніколи. — А що там у них було?
— Не знаю, — він зніяковів. — Я не… Ми про це ніколи серйозно не говорили. Припускаю, банальні передвесільні хвилювання та нерви, як думаєш? Бачив чимало такого за крок до вівтаря — цілком нормальна дівчина перетворюється на одержиме весіллям стерво. Напруженість зростає, сім’ї розвалюються, друзі нервуються. Дріб’язок перетворюється на ворожнечу, і кожен стоїть на своїй позиції.