Тепер йому вже ніколи не літати на повітряному кораблі піратів. Не знайти своєї долі. І навіть не вибратися з Темнолісу.
Зібравши рештки своїх сил, Живчик зробив відчайдушну спробу виважитися на руках. Накидка сповзла йому на очі. Хлопець відчував, як цупкішає хутро, тручись об нього проти шерсті. Він знову і знову намагався піднятись угору і — нарешті! — йому таки пощастило вхопитися за лозину. І щойно він устиг за неї взятися, як та вивільнила його ногу.
Загойдавшись на лозині, Живчик закричав від страху і вп’явся в неї нігтями. Тепер, замість випручуватися, він одчайдушно намагався втриматись — тільки б його не вкинуло у розверсту кривавникову пащеку.
Перебираючи руками по лозині, він спробував видертись угору, однак уся кора була вкрита слизом і пальці лише ковзали по ній. Піднявшись на вершок угору, він сповзав униз на п’ять вершків.
— Допоможіть! — залементував Живчик. — Хто-небудь, рятуйте!
Лозина різко шарпнулася. Живчик послабив стиск, і рослина різким рухом скинула з себе хлопця.
Живчик падав ногами вниз, розпачливо вимахуючи руками. З огидним хлюпотом він упав на самісінький спід схожої на печеру пащі м’ясоїдного кривавника. Клацнувши, над головою зімкнулися зуби.
У кромішній пітьмі деревного черева щось булькотіло.
— Я не можу ворухнутися, — заскімлив Живчик.
Навколо хлопця починала стискатися страхітлива горлянка, його міцно огортали кільця твердих деревних м’язів.
— Я не можу ди… хати-и!
Голову йому свердлила одним-одна думка, надто нестерпна, аби змиритися з нею. «Мене пожирають живцем!» Його засмоктувало глибше і глибше. «Пожирають живцем…»
І тут дерево задриготіло. Десь із глибин його черева з гуркотом вихопилася відрижка, і повз Живчика вгору шугонув струмінь смердючого повітря. На якусь мить м’язи відпружились.
Живчик зробив удих і прослизнув ще трохи вниз. Волорогове хутро на накидці настовбурчилось, адже воно терлося проти шерсті. Дуб-кривавник здригнувся вдруге.
Булькання голоснішало — дерево кашляло без упину, аж поки всім укритим слизом тунелем трусонуло з оглушливим ревом. Живчик відчув, як знизу, у п’яти, його тисне щось незрозуміле, виштовхуючи вгору.
І раптом охоплене конвульсіями дерево вдруге послабило стиск навколо Живчика. Хижій рослині вкрай потрібно було спекатися отої колючої гидоти, що стала поперек горла. Дерево ригнуло, з такою силою вивергнувши з себе повітря, що Живчика аж підкинуло вгору і понесло далі порожнистим стовбуром.
Вилетівши, мов корок із пляшки, він знісся в повітря і попав під справжню зливу зі слини й слизу. Якусь мить Живчик відчував, що він справді летить. Угору, в височінь, вільний, як птах.
А потім — знову вниз. Продираючись крізь гілля, Живчик шугонув додолу. Він так гепнувся, аж йому озвалося в кожній кісточці. Часину він пролежав на землі крижем, заледве вірячи в те, що сталось.
— Ти врятувало мені життя, — промовив він, погладжуючи волорогове хутро на накидці. — Дякую тобі за подарунок, Ма-Татум.
Живчик забився, але не надто боляче, і до нього дійшло, що щось, мабуть, пом’якшило його падіння. Хлопець сягнув рукою під себе.
— Ой! — пролунав якийсь голос.
Здригнувшись, Живчик скотився з його володаря і скинув на нього оком. То не було щось, а то був хтось! Хлопець тільки міцніше стис ножа, якого й далі тримав у руці.
Розділ шостий
Колонія бражних ґоблінів
Непевно похитуючись, Живчик звівся на ноги і поглянув на істоту, що лежала на землі. Вона мала плескувату голову, ніс цибулиною й очі з важкими повіками. Істота ця була зодягнена в жалюгідне лахміття і з ніг до голови забрьохана грязюкою. Вона підозріливо глипала на Живчика.
— Ти впав на нас із самого піднебесся, — озвалася вона.
— Так, знаю, мені дуже шкода, — промовив Живчик, здригаючись. — Ти б не повірив, крізь що я тільки-но пройшов. Я…
— Ти завдав нам болю, — урвав його гоблін. — Його гугнявий голос свердлив Живчикові мозок. — А ти часом не темнолесник?
— Темнолесник? — здивувався Живчик. — Звісно ж, ні!
— Найжахливіше створіння в Темнолісі, ось він хто, — сказав гоблін, ворушачи вухами. — Він блукає темними небесними закутками і падає зверху на тих, хто його зовсім не чекає, — гоблінові очі перетворилися на дві вузькі шпарини. — Та ти, мабуть, і так це знаєш.
— Я не темнолесник, — повторив Живчик. Він засунув ножа назад у піхви, подав гоблінові руку і допоміг йому звестися на ноги. Його жилава рука була гаряча і дужа. — Ось що я тобі скажу. Щойно мене мало не зжер кри...