Блукай-бурмило приступив ближче. Він пересувався, ставлячи на землю обидві передні лапи, і викидаючи вперед задні. Коли він наблизився, Живчик із подивом побачив, що в його шерсті росте сіро-зелений мох. Ось чому блукай-бурмили були зеленого кольору.
— Ве! — проревів бурмило, зупинившись перед хлопцем. Він роззявив свою пащеку, і Живчикові в носа ударив гарячий струмінь смердючого повітря. Він поморщився і відвернувся. — Ве! — нетерпляче проревів блукай-бурмило.
Живчик спробував заглянути йому в пащу.
— Я, — пояснив він, — не дістану так високо. Навіть якщо зведуся навшпиньки. Тобі доведеться лягти, — сказав він і показав на землю.
Блукай-бурмило кивнув своєю велетенською головою і ліг біля Живчикових ніг. Поглянувши згори вниз на великі, сповнені жалю очі, Живчик несподівано добачив у їхній темно-зеленій глибині мерехтіння. То був страх.
— Роззяв ширше, — сказав він лагідно і роззявив свого рота, щоб показати, чого він хоче. Блукай-бурмило підкорився. Перед Живчиком розверзлася схожа на печеру звірова пащека з частоколом страшних зубів, а трохи далі зяяв тунель горлянки. Відтак у глибині пащеки він побачив те, чого шукав: зуб, який уже так зогнив, що з жовтого зробився чорним.
— Небо всемогутнє! — вигукнув Живчик. — І не дивно, що воно тобі болить.
— Ве, ве, ве-е-е! — застогнав блукай-бурмило і кілька разів шарпонув його за руку, відводячи її від своєї пащі.
— Ти хочеш, щоб я його видер? — запитав Живчик. Блукай-бурмило кивнув, і з кутиків його очей скотилися дві величезні сльозини.
— Не бійся, — прошепотів Живчик, — я постараюся, щоб не боліло.
Він став навколішки, закасав рукави і ближче заглянув усередину пащі. Зуб, хоч і маленький проти двох велетенських іклів, легко можна було порівняти з невеличкою гірчичницею. Ясна навколо зуба були такі червоні й набряклі, що здавалось, ось-ось луснуть. Живчик обережно заліз у пащу і взявся за гнилий зуб.
Блукай-бурмило відразу ж шарпнувся і різко мотнув головою. Одне гостре, як лезо, ікло ковзнуло по Живчиковій руці, виступила кров.
— Гей! Не рухайся! — закричав хлопець. — Хочеш, аби я допоміг, лежи тихо, наче колода. Затямив?
— Ве-ве! — промимрив звір.
Живчик спробував ще раз. Цим разом, коли Живчик ухопився за зуба, блукай-бурмило не ворухнувся, хоча від болю і примружився.
— Тягнемо і крутимо, — напучував себе хлопець, цупкіше беручись за дупластого зуба. Він приготувався.
— Три… Два… Один… Гоп! — закричав він.
Живчик цупив зуба до себе і водночас розхитував його. Він тужився щодуху, подавшись усім тілом назад, не забуваючи крутити зуб то в один бік, то в другий. Зуб хитався і рипів, аж це нараз корінь видерся з ясен. З рани ринула кров із гноєм. Живчик упав на землю. Зуб був у нього в руках.
Блукай-бурмило зірвався з землі, його очі несамовито блищали. Він вищирився, почав гамселити себе у груди, і тиша Темного лісу розлетілася на друзки від його оглушливого рику. Наревівшися до хрипоти, він накинувся на ліс довкіл себе. З коренем вилітали з землі кущі, падали долу дерева.
Живчик із жахом спостерігав за цим неподобством. Мабуть, від болю тварина геть ошаліла. Він через силу підвівся і спробував був утекти, поки це буйне створіння не обернуло свого гніву проти нього…
Та було вже запізно. Краєчком ока блукай-бурмило помітив хлопця. Він розвернувся. Жбурнув геть викорчуване деревце.
— Ве! — проревів звір і посунув до нього, блимаючи божевільними очима та шкірячи зуби.
— Ні, — прошепотів Живчик, перелякавшись, що зараз його розшарпають на клаптики.
За мить блукай-бурмило уже нависав над ним. Хлопець чув, як масивні лапи змикаються навколо нього, відчув запах старого моховитого хутра, коли звір міцно притис його до своїх грудей.
У такій позі й завмерла ця парочка. Хлопець і блукай-бурмило, що вдячно обіймали один одного під розрідженим полуденним світлом Темнолісу.
— Ве-ве, — нарешті проказав блукай-бурмило і послабив обійми. Він показав лапою на пащу і запитливо пошкріб голову.
— Твій зуб? — зрозумів Живчик. — Ось він, тут, — і він уклав його блукай-бурмилові в розчепірену лапу.
Дуже делікатно, як на свої розміри, блукай-бурмило взяв зуба і потер його об свою шерсть. Потім наставив його проти світла, щоб Живчикові було видно дірку, яка наскрізь проїла зуб.
— Ве, — сказав він і торкнувся оберегів на Живчиковій шиї. Потім тицьнув зуба назад хлопцеві.
— Ти хочеш, щоб я почепив його собі на шию? — здогадався Живчик.
— Ве, — погодився блукай-бурмило, — ве-ве.