Уперши гостре підборіддя у груди, Живчик напружено вдивлявся вниз. Очі побачили те, що він відчув пальцем ноги. На шерехатій корі щось сиділо — чи там навіть сиділи. Ні, за гілку немовби трималися дві мохнаті лапи якогось великого звіра, що дерся вгору по Живчика.
Хлопець обережно звісив ноги і торкнувся їх пальцями. Лапи були холодні й непорушні.
Живчик спустився нижче на широку гілляку і швиденько нагнувся. Зблизька обидва ці предмети були зовсім не шерстисті. Вони більше скидалися на два кулясті звої павутиння, обмотані навколо гілки. Живчик зазирнув під неї. Його тіло затремтіло від хвилювання.
Там, нижче, з блискучих линв звисав кокон. Живчикові вже доводилося бачити кокони раніше. В одному з них спав Жмутобород, а в заростях і сон-деревних хащах він був присутній при народженні птаха помагай-біди. Та хлопець ніколи не бачив коконів так близько. Довгий висячий предмет був більший і набагато гарніший, ніж він міг сподіватися.
— Чи ти ба! — прошепотів Живчик.
Витканий із щонайтонших ниточок, кокон виглядав так, ніби був зроблений з цукру. Він був широкий, круглястий і скидався на величезну лісову грушу, яка погойдувалася на вітрі й блищала під місяцем.
Живчик спустився під гілку і діткнувся до отої блискучої линви. Потім, аби зопалу, бува, не послизнутися, намацав її краєчок і, обережно перебираючи руками, спустився нижче, аж поки осідлав і сам кокон.
Нічого такого досі Живчик не відчував: м’яке на дотик, неймовірно м’яке, і водночас досить тверде, аби зберігати свою форму. А коли Живчик утопив свої пальці в густій шовковистій ваті, довкола нього поширився терпкувато-солодкавий запах.
Несподіваний подув вітерцю закрутив коконом. Над головою рипіло і хрустіло ламке гілля. Живчик, затамувавши подих, ухопився за линву. Із завмерлим серцем він поглянув на поцятковану світляними плямами землю під ним. Щось гучно шаруділо в падолисті. Тепер йому не було вже шляху ні вгору, ані вниз.
— Зрештою мені це й ні до чого, — мовив сам до себе Живчик. — Я можу провести ніч у коконі помагай-біди, — говорячи, він тремтів усім тілом. У пам’яті спливли слова помагай-біди: «Жмутобород спить у наших коконах і бачить наші сни».
— Може, — схвильовано прошепотів Живчик, — і мені насняться їхні сни?
Набравшись духу, Живчик вивернувся і лежав тепер обличчям до кокона. Його ніс упирався у пругкий пух. Під час подальшого спуску терпкувато-солодкавий запах густішав, а шовковистий кокон ніжно пестив йому щоку. Кінець кінцем хлопцеві ноги торкнулися затужавілого обідця в тому місці, де помагай-біда, вилуплюючись, закотив тканину кокона.
— Три-чотири… — скомандував Живчик. Потім одпустив линву і плюхнув усередину. На якусь мить кокон несамовито закрутився дзигою. Живчик заплющився, і все тіло йому стерпло на саму думку, що линва може не витримати. Та ось кокон завмер. Живчик знову розплющив очі.
Усередині кокона було затишно — тепло, темно і спокійно. У Живчика перестало калатати серце. Хлопець глибоко вдихнув солодкавий запах, і його переповнило відчуття комфорту. Тепер уже боятися нічого.
Живчик згорнувся калачиком, ледь не торкаючись ногами підборіддя, підклав під голову руку і потонув у пуховій м’якості. Відчуття було таке, ніби він поринув у теплу ароматну ванну. Хлопцеві стало затишно, безпечно і зовсім не страшно, його починав знемагати сон. Стомлені руки та ноги наливалися оливом. Повільно опускалися повіки.
— О блукай-бурмиле, — прошепотів Живчик крізь дрімоту, — хвала Небові, що з усіх дерев, які ти міг вибрати, ти посадовив мене на сон-дерево.
І під м’яке погойдування на вітрі цього пречудового кокона, гойдь сюди — гойдь туди, гойдь сюди — гойдь туди, — Живчик поринув у сон.
До опівночі вітер повимітав із неба всі хмари і, здавалося, задрімав і сам. Знову низько над землею поплив місяць. А далеко-далеко звідси, підставивши всі свої вітрила нічним вітрам, борознив місячну ніч повітряний корабель.
Листяний покрив Темнолісу виблискував під місячним світлом, наче водяна гладінь. Аж ось його перекреслила якась тінь — тінь від летючої тварюки, яка ширяла низом, понад самісінькими верхівками дерев.
У неї були міцні широкі шкірясті крила чорної барви, зазублені ззаду й обсіяні страшнючими кігтями. Здавалося, саме повітря здригалося з жаху, коли ці крила лопотіли проти чорно-синього неба — важенні, величезні. Голова у тварюки була дрібна і луската, а з того місця, де мав би бути рот, стирчало довге цівувате сисальце. Тварюка плямкала та форкала, і з кожним помахом крил повітря навколо неї сповнювалося смердючих випарів.