— Але… — почав Борис.
— Звичайно, це вимагає перевірки й додаткової роботи, — перебив Євген. — Але ж принцип нейтринного підсилювача вже розроблений. Є в нас і відповідні лабораторії. Я берусь про все домовитись.
Ростислав Ілліч дивився на Бориса, і той розумів, що це означає.
— Гаразд, Євгене Григоровичу, — мовив нарешті професор, — ви спробуєте, а Борис Євгенович вам допоможе. Якщо доб’єтеся успіху, переключимо на цю справу всю лабораторію.
Борис не висловив ні свого захоплення, ні осуду, бо знав наперед, що буде. Євген видаватиме ідеї, а він — працюватиме. Після кількох невдач Євген переключиться на інше. Роботу ж доведеться продовжувати йому. А коли прохлюпнуться перші успіхи, якщо такі будуть, Євген повернеться й знову жонглюватиме ідеями, як блискавками. А він, Борис, подумки захоплюватиметься ним і дивуватиметься, як цьому шибеникові приходять в голову чудові ідеї.
VI
…Х’юллет кусав губи, намагаючись вгамувати лють.
Раптом хтось його покликав:
— Х’юллет Кондайг…
Він дико озирнувся по кімнаті.
— …Система Кондайга, — знову почув він і тут збагнув, — голос линув з радіоприймача.
…Отже, дванадцять років тому в Парижі фізик Мішель Фансон сконструював апарат для приймання та реєстрації потоків нейтрино. Його вдосконалив англійський фізик Х’юллет Кондайг. Кондайгові пощастило встановити, що нейтринні потоки несуть інформацію про все, що відбувається у Всесвіті. А спадковість — це також інформація, яка передається від предків нащадкам. І ось тепер за допомогою реєстратора системи Кондайга в лабораторії радянського професора Ростислава Ілліча Альдіна під керівництвом молодих науковців Євгена Ірміна та Бориса Костовського група генетиків розробила ефективний метод лікування спадкових захворювань.
Х’юллет слухав, не сміючи перевести подих. Якийсь м’який вогник розгорявся в його мозку і розсіював морок. Тягар спадав по тому, як він усвідомлював слова диктора.
Біля нього була його Еммі. Груди Х’юллета розпирала радість. Хотілося бігти, куди очі бачать, кричати: “Ось що я зробив!” Він ніколи не був такий щасливий і розгублений, як зараз. Дивувався: “Невже це я? Я, Мішель і вони, ці молоді? Невже ми створили чудо?”
РІК! Його РІК! Він уявляв його місточком — од Мішеля до нього, а від нього — до тих, хто зумів використати апарат для боротьби за життя.
— Х’ю! Х’ю!.. — радісно шепотіла Еммі.
Він пригорнув її, мовив:
— Я зараз прийду. Це треба відсвяткувати.
Йому хотілося побути на самоті, прийти до тямку.
Х’юллет вийшов у бузковий вечірній туман. Вдалині, над дахами будівель, палала зірниця реклам. Там розважалася Пікаділлі.
Він пішов у бік зірниці. Якийсь старий трапився назустріч. Х’юллет спитав його:
— Ви чули радіо?
Старий налякано закліпав:
— Війна?
Х’юллеї нетерпляче насупився:
— Лікування спадкових хвороб…
— А-а, — полегшено зітхнув старий. — Дякувати богу, що не війна…
І щез у тумані…
Ця зустріч трохи охолодила Х’юллета. Він повернув до лавки, але вона була зачинена. До “Залізного коня” заходити не хотілося, і він рушив далі, до ресторану, що був неподалік од Пікаділлі.
Звідкілясь випірнув гурт молодих людей— кілька юнаків і дівчат. Вони співали й цілувалися.
Х’юллет дивився на них і усміхався. Він думав про тих, у Росії…
МОРЕ ВИРУЄ В НАС
Біля гранітної пристані пришвартувалося судно Академії наук “Пошук”. Команда драїла палуби, начищала до сліпучого блиску мідь, мила ілюмінатори. Чекали нового капітана, Михайла Чумака, онука легендарного морехода Василя Чумака.
Найбільше хвилювався помічник капітана Вадим Торканюк. Він кінчав з Михайлом училище, відтоді минуло шість років, і за цей час вони ні разу не бачились. Ще в училищі старі мореходи покладали на Михайла великі надії. А після випуску хлопець не забарився показати себе: через рік уже був помічником капітана на досить чималому судні, а через два чи три роки вже ходив на ньому капітаном. Надзвичайний злет! Казали, у свого діда і пішов! Потім Михайло тяжко захворів. Коли ж видужав, то працював в управлінні Північного морського шляху. І тепер Вадим радів, що Чумак повертається на море і вони плаватимуть разом.
Вадим перший помітив на причалі високого худорлявого чоловіка в капітанському кітелі, угадав його широку ходу і подав команду. Моряки вишикувалися на палубі. Чоловік у кітелі легко вибіг по трапу. Вадим впізнавав і не впізнавав свого товариша. Це було обличчя Михайла Чумака, але якесь коричневе, жорстке, майже безброве, з безбарвними губами. Чумак виглядав набагато старішим, як на свої роки.
Капітан привітався з командою і пройшов у супроводі Вадима до капітанської каюти. Скинув кашкета. Сивина білою пеленою вкрила його чуба. “Так, посріблила тебе хвороба”, — подумав Вадим.
— З вас і розпочнемо знайомство з командою “Пошуку”. Розповідайте про себе, — запропонував Михайло Чумак.
Вадим розгубився. Давній приятель не впізнав його. Невже хвороба відібрала в Чумака пам’ять?
Помічник капітана опустив очі, побоюючись виказати свої почуття. Він вирішив обережно нагадати капітанові про минуле. Може, все-таки згадає? Запитав:
— Ви закінчили Одеське училище?
— Так, — байдуже відповів капітан, не дивлячись на Вадима.
І той зрозумів, що Михайло забув його. Третину життя хвороба викреслила з свідомості. Але тоді вона перекреслила й досвід? Як же поведе Михайло судно в такий небезпечний рейс? Як могли призначити його в такому стані на “Пошук”?
Помічник звів на свого начальника погляд і, зрозумівши, що той чекає розповіді, почав:
— Народився я тисяча дев’ятсот тридцятого року поблизу Вінниці, в селі. Батько — колгоспник. У дитинстві мріяв про море. Мріяв гаряче, будував плоти, не раз топився на озері. Після середньої школи поїхав до дядька в Крим. Там працював на риболовецькій флотилії. Потім учився в морехідному…
— Яке закінчили?
— Одеське…
Капітанове обличчя напружилося.
— У якому році?
— У тому, що й ви…
Чумак пильно подивився на Вадима.
— Ви мене знали?
— Так. Багато чув про вас. Я в паралельній групі вчився. Але тільки на останньому курсі, — збрехав Вадим. — Я до Одеси з Ленінграда перевівся. А останній рік — більше на практиці. Отож ви й не пам’ятаєте мене…
Вадимові здалося, що Чумак полегшено зітхнув.
“Пошук” вирушив у небезпечний рейс до бухти “Мовчання”. На ньому була наукова експедиція гідробіологів та біохіміків. У підводних печерах бухти Мовчання ростуть цікаві види синіх водоростей, яких немає більше ніде. Шлях до бухти пролягав через вузькі проходи поміж скель та гострих рифів. Тільки досвідчений капітан міг провести судно таким шляхом.
Перед відплиттям начальник пароплавства викликав Вадима Торканюка. Вадим пов’язував цей виклик з призначенням на їхній корабель Чумака і не помилився.
— Ви знаєте, що товариш Чумак переніс тяжку хворобу? — спитав начальник, пароплавства і, діставши ствердну відповідь, вів далі: — Ви повинні бути завжди поруч з ним. Якщо його вказівки викличуть у вас сумнів, перевірте їх. Але капітан не повинен нічого помічати. Зрозуміло? Ми не могли відмовити товаришеві Чумаку в його проханні повернутися на море. Але обережність тут не зашкодить…
— Я не розумію, як можна було призначати капітаном на “Пошук” хвору людину, — висловив своє зауваження і водночас невдоволення Вадим.