І вони поїхали. Я довго сидів у грязюці, не міг отямитися від зухвалого хуліганського нападу. Лаяв їх спочатку подумки, а потім, коли цокання копит уже не було чути, і вголос.
Та лайкою лихові не зарадиш. Треба було вживати якихось заходів. За весілля не тривожився. До ранку я ще встигну й не таку наречену знайти. А от нахабу, який побив мені машину, треба провчити негайно, поки він ще далеко не втік. Думалося, знайти його буде неважко. Та я помилявся.
Коли, сяк-так полагодивши машину, я доїхав до найближчою поста автоінспекції, мою розповідь там підняли на глум. Навіть заходилися перевіряти, чи я, бува, не п’яний, і почали розпитувати, де це я отак понівечив ще зовсім нову машину. Я поцікавився, чи не знімають де-небудь поблизу фільм.
— Ні, не знімають, — відповіли інспектори. — Що тут знімати? Ніякої тобі екзотики і романтики.
— А чи не бачили ви часом дівчини? — спитав я і подав їм найсуттєвіші прикмети моєї нареченої.
— Чого ж не бачили! Дівчину ми бачили. Сиділа вона на мотоциклі за спиною в якогось енергійного хлопця. Вони проскочили повз нас хвилин тридцять перед тим, як ти припхався сюди на своєму побитому драндулеті.
— Може, все-таки то був не мотоцикл, а кінь? — спробував я повернутися до своєї попередньої версії.
— Слухай, хлопче, сідай за кермо й паняй звідси. А то ми й образитися можемо. Що ж, по-твоєму, державтоінспектор коня від мотоцикла відрізнити не може?
З тим я й поїхав. Треба ж було до ранку іншу наречену знайти, бажано того ж зросту й розміру, щоб сукню, туфлі й обручку не перезамовляти, бо це навіть моєму дядечку Харлампію, який усе може, зробити не так-то й просто.
Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.