— У нас вибору нема, — сказав Тремихач товаришам. — Уночі підемо шукати печеру Калузького. Там же лісовий район, — може, з партизанами зв'яжемося.
Печера справді була такою, як її описав Микола Дементійович, але повітря в ній було трохи затхле, і подекуди зверху стікала вода.
Багато тижнів довелося витратити на те, щоб зробити в печері пристань і розширити щілину, через яку доходило денне світло.
Одужавши після поранення, Калузький разом з Вітею та дівчатами ходив у розвідку. Ночами вони за півмилі від печери приставали на шлюпці до берега, маскували своє суденце серед каміння і цілісінькі дні були в лісі, запасалися горіхами, жолудями, дикими грушами, виноградом і вишнями. Серед руїн розбитого бомбою санаторію вони знайшли деяке домашнє начиння: притягли в печеру чотири поламаних діжка, кілька обгорілих ковдр і матраців, два стільці, великий уламок дзеркала і багато різного посуду.
Боячись зрадників, вони не наважувались заходити в татарські селища. Лише Віті вдалося познайомитися з росіянами хлопчиками-пастухами і виміняти в них за бінокль ягня. Від хлопчиків він довідався, що ворожий гарнізон і фашистські катери стоять у селищі за мисом. Про партизанів пастухи нічого не говорили, але з їхніх натяків можна було догадатися, що ті десь у горах за приморською дорогою.
Взимку вологі стіни і холодна кам'яна підлога печери призвели до ревматичних захворювань стариків. З'явилася цинга. Довелося варити хвою разом з ягодами шипшини, робити в нішах утеплені кабіни та настилати дерев'яні підлоги. За деревом, дошками, цвяхами та бляхою ходили ночами на руїни санаторію.
Хліба й овочів не було. Харчувались тільки каштанами, свіжою рибою, копченим дельфінячим салом, крабами та рачками.
Двоє старих померли в лютому, третій навесні наскочив на німецьку міну, а Вітиного батька поховали ще раніше.
Життя стало нестерпним. Вирішили за всяку ціну зв'язатися з партизанами. На берег біля приморської дороги висадили обох дівчат і Вітю. Дівчата, під виглядом втікачок з Керчі, легко влаштувалися на роботу в селищі за мисом і почали запасати кукурудзяне борошно, цибулю, картоплю. А Вітя завів широке знайомство з хлопчаками і незабаром розшукав партизанів. Він повернувся в печеру з їх представником — карооким і кучерявим парубком Тарасом Пунчонком.
Так налагодився зв'язок і досить терпиме існування, але не було головного — бойових сутичок, вибухів і диверсій, про що мріяв Тремихач. Штаб партизанського загону наказав зберегти печеру як таємний склад трофейної зброї, бензину, вибухівки, медикаментів і запасного радіозв'язку з Великою землею. Про існування печери знали тільки командир загону, його заступник, начальник штабу та зв'язковий партизанів Пунчонок. Складу печерної групи вирішили не збільшувати, щоб не пробрався до неї зрадник або базіка. «Дельфіна», який міг перемагати великі відстані і швидко зникати від погоні, використовували тільки в окремих випадках для розвідки і зв'язку з віддаленими загонами.
Спокійне життя сторожів запасної рації не задовольняло войовничого Тремихача та невтомного експериментатора Калузького. Влітку вони відкликали з селища Ніну і запропонували їй по черзі з Вітею нести вахти по охороні печери, а самі взялися за дослідження підземного русла річки.
Печерна річка під час великих дощів здувалася й каламутніла. Отже, десь недалечко вона просочувалась крізь верхні шари глинястого грунту.
Тремихач із Калузьким піднялися нагору за водопад і, після двох днів роботи, висадили в повітря скелю, з-під якої витікала вода.
Скеля розсипалася в дрізки, і перед дослідниками відкрилося русло річки, схоже на тунель. Старики запалили смолоскип, взяли з собою автомат, вибухівку і, зігнувшись, по коліна в воді, рушили вперед.
Тунель круто повертав на північний схід. Мандрівники засвітили ще один смолоскип і, де повзучи, а де продираючись, просувалися далі. Раптом попереду почулося гарчання. Тремихач побачив у миготливому світлі смолоскипа двох невеличких рудих псів з вишкіреними зубами.
Він випустив на них чергу з автомата, пси зникли.
— Гірські шакали, — сказав Калузький. — Раз вони тут влаштувалися, значить, десь тут є вихід на сушу.