На дні урвища пітьма була ще густіша.
Ніна з затиснутим у руці пістолетом повільно пробиралася вздовж струмка. Лише на світанку вибралася вона до місточка на дорозі.
Міст був невеликий, і німці його не охороняли.
Ніна обполоснула в струмку обличчя, змила кров з колін, причепурилася.
Спідниця була розідрана на крижах. Ніна дістала з торбини голку і сяк-так зашила дірку. Потім зав'язала хустину так, як носять дівчата з виноградників, і сховала в торбину пістолет.
В цей час на горі показалося кілька жінок з мішками і кошиками. За ними плентався ослик із візком, а далі, розтягнувшись вздовж дороги, похмуро прямували ще якісь люди.
Вигляд цього натовпу не викликав побоювань: жінки йшли на базар або ж на виноградники. Ніна, не ховаючись і не звертаючи уваги на кримчанок, що наближалися, почала взуватися не кваплячися. Не одразу вона помітила, що серед тих, що йшли, немає майже жодної літньої жінки. Дорогою брели молоденькі, змучені дівчата і підлітки, а позад них двоє гітлерівських конвоїрів з автоматами.
«Женуть в Німеччину», зрозуміла Ніна, але ховатися вже було пізно. Не підводячи очей, вона й далі зашнуровувала черевики.
Гітлерівці, які конвоювали основну групу, пройшли мимо, лише глянувши скоса на неї. Ця дівчина, що перезувалась край дороги, навряд щоб збиралася передавати їх бранкам зброю або вибухівку.
Проте сутулому в окулярах конвоїрові, що підганяв ззаду колону змучених, стомлених дівчат, здалося, що Ніна відстала від головної партії. Він грубим штурханом примусив її встати.
— Я не ваша, — запротестувала Ніна. — Я на базар іду.
Гітлерівець, замість відповіді, ще раз штурхнув її автоматом у бік і зарепетував:
— Шнель, шнель!
Він не хотів і слухати пояснення росіянки.
Ніна завмерла. Треба було стільки страху витерпіти за ніч, щоб на ранок отак по-дурному потрапити до рук ідіота?
Вона догнала передніх конвоїрів. Пояснила, просила розібратись у помилці. Адже ж вони бачили її, як вона сиділа край дороги. Але гітлерівці з досадою відпихали від себе росіянку і тупо товкли:
— Ми не є знать… Команда обер-лейтенанта… Шнель!.. Швидко ідіть компанія!
Ніна заплакала. Вона йшла, спотикаючись, не бачачи ні дороги, ні тих, хто йшов поряд.
Якась дівчина взяла її за лікоть і суворо сказала:
— Не плач, що їм наші сльози? Бачиш, як вони регочуться?
— Куди нас женуть?
— Не знаю. Мене вночі схопили. П'ять хвилин на збирання… Матуся схопила, не пускає, а отой, очкастий, її в груди. Убила б його.
«І я уб'ю, — подумала Ніна. — Тепер не побоюсь».
— Чеемів би зустріти, — шепнула дівчина.
Ніна здригнулася і насторожилась.
— Яких чеемів?
— Не знаєш?.. Про чеемів не знаєш? Про них у нас усі говорять. Вони навіть зондерфюрера викрали. Десь заховали його, а потім віддали німецьким собакам і собак побили.
— Чого німецьким собакам? Вигадка якась!
— Зовсім не вигадка, — образилася оповідачка. — Зондерфюрера вчора знайшли біля дороги з перегризеним горлом. Сам начальник поліцаїв розказував.
— Не може бути, дурниця! Не віддали б вони собакам! — мимоволі вимовила вголос свої думки Ніна, — А чеемів не спіймали?
— Де там! Самі всіх фриців перестріляли. А позавчора, — зашепотіла дівчина, — під лісом стільки гітлерівців набили, що вони цілу ніч і ранок поранених возили…
«Легенди вигадують, — вирішила Ніна. — Не могло троє чоловік стільки гітлерівців убити. А може, вони до партизанів добралися? Разом діяли? Як же мені їм повідомити, що я отак по-дурному попалася?»
Восьмьоркін, Чижеєв і Вітя в супроводі Пунчонка лише на шосту ніч вирушили назад до печери. Кожен з них вів за собою нав'юченого коня. В тюках були консерви, борошно, шоколад, гранати і патрони.
Після вдалого розгрому фашистської автоколони та кінного обозу до рук партизанів потрапили багаті трофеї. Гітлерівці, що зразу порозбігалися по кущах, на ранок почали скупчуватися під лісом. Здобич довелося переправити поглибше в гори. Необхідна була стійка заслона. З групами заслони зосталися і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вони разом з партизанами то несподівано нападали на переслідувачів, то з боєм відходили, затягуючи фашистів убік, до вузької щілини, де вже ждала засада. Там партизани дали останній бій і, відірвавшись від переслідувачів, що залягли, заплутали сліди і козиними стежками пішли в гори.
Після п'ятдесятигодинних дій без сну та незвичного лазіння по гірських кручах Чижеєв з Восьмьоркіним майже цілу добу відсипалися в лісовій землянці. Партизанам сподобалися відчайдушні здоровані-чорноморці. Бажаючи хоч чим-небудь віддячити їм, лісові мешканці придумали замінити ватянки моряків флотською формою. Для Сені вони без труднощів підібрали чорні штани й бушлат, а для Восьмьоркіна все довелося шити наново.