— Їдьте мерщій самі, — підганяв він їх. — І мого коня прихопіть. Скоріше знімайтесь, бо оточать!
Не слухаючи заперечень Пунчонка, він зняв із сідла запасну сумку з гранатами і знову поповз до Восьмьоркіна. Пунчонку нічого не залишалося робити, як стьобнути неспокійних коней. Він один відповідав перед штабом за постачання печери й мусив довезти туди всі тюки.
Спустившися в видолинок, молодий партизан поскакав з Вітею щодуху. Він чув за спиною часту стрілянину, вибухи гранат і зовсім не думав про те, що в темряві може скрутити собі в'язи, його сповнювала тільки одна думка; швидше здати вантаж і повернутися до моряків на підмогу.
Біля лазівки в печеру, поки Вітя давав тривожні дзвінки, він швиденько відв'язав тюки, поскидав їх на одну купу і, прихопивши всіх коней, помчав назад.
Зворотний шлях Пунчонок проїхав ще швидше. Прив'язавши коней біля деревця у долині, партизан не вийшов на стежку, а почав підійматися нагору збоку від неї, щоб моряки не прийняли його за противника, що заходить з тилу.
На старому місці друзів не було, вони відбивалися десь за скелястим виступом. Звідти лунали поодинокі постріли.
«Нема гранат, а патрони кінчаються», зрозумів Пунчонок.
Він перебіг стежку, по-кошачому видряпався на виступ і оглянувся. Лівіше від нього нерівним ланцюгом пересувалися фашистські солдати. Вони строчили з автоматів на всі боки. При спалахах видно було їх обличчя, каски і білі цятки ґудзиків на шинелях. «Бояться темряви, — вирішив партизан. — Від страху стріляють. Од таких неважко втекти».
Намагаючись не шуміти, він сповз нижче і, глянувши направо, похолов від несподіванки. Метрів за сорок від нього, де стежка робила неповну петлю, оголену й вузьку галявину перебігали якісь поодинокі, згорблені постаті. Вони збиралися у виїмці біля чагарника.
«З тилу заходять, — збагнув партизан. — Ті дурною тріскотнявою увагу відвертають, а ці хочуть живцем схопити. Треба попередити».
Він зняв з себе автомат, витяг три гранати, намацав для ніг зручніше місце, звівся і, згадавши єдине морське слово, крикнув: «Полундра!» Тоді метнув одну за одною всі три гранати у виїмку біля чагарника.
Вибухом засліпило Пунчонка. Нічого не бачачи перед собою, він скотився на стежку і, строчачи на всі боки з автомата, перебіг до каменів, де, на його думку, мали бути моряки. Тут він припав до землі і почав прислухатися.
Від скелястого виступу доносився стогін і хрипле завивання якогось пораненого, а з другого боку — галалакання і посилена стрілянина.
Партизан відповз ще далі і раптом почув приглушений голос Чижеєва:
— Стій!.. Хто тут?
— Свій… Я — Пунчонок!
— Якого ж біса ти вернувся? Тобі ж сказано було коней відігнати, а він полундру кричить.
— Не лайся. Вже відігнали. Я в два кінці встиг. Давай швидше в долину.
Пунчонок кинув ще дві гранати. Восьмьоркін з Чижеєвим випустили в тому ж напрямку решту куль і разом почали відступати.
В долину вони не збігли, а майже скотилися. Швидко розібравши коней, друзі припали до їхніх грив і помчали.
Мерехтливо світло ракет іноді вихоплювало їх з темряви. Траси звискували над головами. Але вершники не зупинялися, їм нічим було відбиватися.
Біля лазівки в печеру їх зустріли схвильовані Тремихач, Калузький і Кость Чупчуренко. Всі троє були озброєні автоматами.
— Усі цілі? — запитав Тремихач.
— Цілі, — відповів Чижеєв. А коли зіскочив на землю, то ледве не закричав: по всій нозі, немов струм, пройшов гострий біль. У гарячці бою він не помітив, як його поранили.
— Знімайте сідла і відганяйте якнайдальше коней, — наказав Тремихач. — Треба пожертвувати ними. Вас тепер по сліду знайдуть. Доведеться вхід привалити.
Він сам стьобнув дубцем розсідланого Сениного коня.
— Швидше дійте і приходьте сюди. Через три хвилини підірвемо. Тут лишається тільки Калузький.
Молодь, відігнавши коней далі, підібрала сідла і, оглянувши майданчик, чи не зосталося чогось підозрілого, сховалася в проході. Стрілянина наближалася. Світло ракет уже захопило кущі дикої шипшини.
— Кінчилось наше ходіння сушею, — сказав Калузький.
Тремихач зітхнув, підібрав білий папірець, який міг навести на думку, що тут десь є хід, і, по-старечому зігнувшись, зник у сирій імлі проходу. За ним пішов Калузький.
Засвітивши ліхтар, інженер перевірив закладку вибухівки, потім підпалив бікфордів шнур і поспішив по проходу вниз, до сховища за поворотом.
На нижньому майданчику печери друзів зустріла Катя.