— Ось що, товаришу Чижеєв, перестань грати на батьківських почуттях! — різко перервав його розлючений боцман. — Я твою зацікавленість розумію. Годі нам людей марно губити. Ми тут не для того, щоб грати в піжмурки — один одного шукати. Через твою і Восьмьоркінову недисциплінованість дівчина й постраждала. А якби ви прийшли вчасно — сиділа б вона з нами.
Чижеєв заперечив:
— Ми не гуляли. Ми фашистів били.
— Ну то зв'язкового треба було прислати, сповістити. До того ж не ваша це справа по берегу тинятися — для цього є сухопутні люди. Наше діло — море! У морі ми повинні не давати фашистам спокою. А ви ось душу захотіли потішити і дівчину погубили.
Такого святотатського звинувачення Чижеєв не міг простити навіть Кльоцку.
— А не погуляли б ми з Восьмьоркіним на березі, щоб вас розшукати, — сказав він із викликом, — то думаю, і виглядав би товариш мічман інакше. Шкода, що гітлерівці з першого разу пам'ять вибивають.
— А це що? — скипів Кльоцко. — Припинити розмову.
— Єсть припинити, — відповів Чижеєв, темніючи. — Дозвольте йти?
— Ідіть, — сказав мічман офіційно. — Але не кудись там, а в камбуз. Наряд поза чергою даю — посуд мити і чавуни чистити, щоб морський порядок не забувався.
Чижеєв покірно відійшов до цегляної пічки і загримотів сковородами, потім згадав про Пунчонка.
— Тарасе, підійди на хвильку! Будь другом, — пошепки сказав він партизанові. — коли попадеш на берег, пройди тією ж дорогою, де Ніна йшла. Розшукай хоч слід її і дай знати. В боргу буду…
— Розумію, — сказав партизан. — Вважай мене як би самим собою.
Дівчат гнали на північ, не даючи ні підсісти на візок, якого тягнув ослик, ні зупинитися. Лише один раз в дорозі був недовгий перепочинок.
Конвоїрам, видно, набридло йти пішки. Біля якогось селища вони зігнали дівчат з дороги на поле і, зоставивши лише одного охоронника, пішли нишпорити по дворах.
Незабаром один із них привів трьох худих-прехудих селянських конячок, а другий припер бутлягу з червоним вином і мішок із закускою.
Розіславши плащ, конвоїри розсілися на землі і взялися пожирати коржики, бринзу з маслом і яйця. Голосно цямкаючи, гітлерівці по черзі прикладалися до бутля. Жодному з цих червонопиких прожер навіть на думку не спало, що руські дівчата голодні і треба їх чимось нагодувати.
Ніні довелося розв'язати торбину і поділитися своїми запасами, взятими з печери, із новими подругами. Дівчата через силу жували суху їжу. Їм хотілося пити, а конвоїри нікого не пускали до колодязя.
Захмелівши, конвоїри зробили з ременів щось на зразок нагайок і, повидряпувавшись на коней, з п'яним реготом погнали дівчат на дорогу.
Це був неймовірно важкий перехід. Очманілі гітлерівці стьобали як попало відсталих. Наїжджали кіньми, намагались поцілити в обличчя кованим носком чобота. Іноді доводилося не йти, а бігти.
До вечора Ніна так втомилася, що коли їх загнали в машинну повітку радгоспу, вона впала в кутку на прогнилі дошки і зразу ж заснула.
Під ранок вона відчула, що її штовхають. Коли підвелася, в повітці ще було темно. Не зразу вона розгледіла свою нову подругу Нату.
— Скоріше вставай, — шепотіла Ната. — Очкастий ногами б'ється. Зараз сюди підійде.
— Хай тільки торкне. Я його застрелю, негідника, — сказала Ніна і тут таки спохватилася: «Яка нестримана. Мене ж викриють… А чи витерплю я катування?»
Подолавши знемогу, вона встала. Голова наморочилася, ноги тремтіли від кволості. Вона бачила, як у другому кінці повітки гітлерівці стусанами гнали дівчат на вулицю.
— Ходім мерщій на двір, — квапила її Ната. — Я допоможу, ходім.
Вона підхопила Нінину торбу і потягла її до виходу.
Ранок був холодний, сирий. Біля повітки з'явилися широкі семитонні німецькі грузовики. На одному з них вже сиділо чоловік з тридцять якихось незнайомих дівчат.
— Звідки ви? — запитала Ніна.
Одна відповіла.
— З різних місць, учора пішки пригнали, а сьогодні наче в різницю везуть: і не повернешся, і ніг не простягнеш.
Ната допомогла Ніні вибратися на кузов передньої машини. За ними полізли й інші дівчата. Скоро їх набралося стільки, що не можна було сісти.
Машини одна за одною вирушили з двору. Холодний вітер, б'ючи в обличчя, освіжив трохи Ніну, але голова, як і раніш, наморочилася. «Хоч би не захворіти, не злягти в дорозі», твердила вона в думці і міцно трималася за подругу, що стояла поряд.
— Куди нас везуть? — нічого не могли зрозуміти дівчата, вглядаючись у шосе. — Вчора ж вели цією дорогою. Невже знов назад? Може, додому пустять?