— А ти зможеш передати нашим про мене?
— Аякже! Тося поза підозрою. Ми щодня з нею бачимося. Вона тебе і в госпіталь влаштує. Зараз і росіянок беруть в санітарки, гітлерівці зовсім з ніг збились. Над санітарками за начальника чех. Він поклопоче.
— Не треба, — завертіла головою Ніна. — Я не зможу фашистський бруд прибирати.
— Як хочеш, Ніно. Боюсь, пожалієш. Тут позавчора пройшла така сама партія дівчат. Мили, прали, і від усіх, навіть у молодісіньких, по шістсот грамів крові для переливання взяли, а потім — кого в Німеччину, кого в солдатський дім. Це, я думаю, страшніше буде.
— Що ж мені робити? Я з одною дівчиною подружилася. Негоже її кинути.
— Швидше вирішуй, ми й так дуже затрималися, — підганяла Муся. — Тосі я передам записку. Може, ще сьогодні вона встигне поговорити із своїм начальником чехом.
— Гаразд, — зважилася нарешті Ніна. — Заради наших, щоб ближче до них… Буду, як ви. Але чи зможу я?
Зможеш, — запевнила Кирикова і, ткнувши їй смердючий одяг, уже голосно гукала: — Ось воно, ваше дорогоцінне вбрання. Могли б не грубіянити. Нікому воно не потрібне!
Розділ п'ятнадцятий
Третій день підряд уже по-зимовому розкотисто ревів шторм. В печеру разом з бризками і піною вривався холодний подих розбурханого моря.
Першої ночі всіх довелося підняти на авральні роботи: одні, при світлі факелів, відводили по руслу річки вглиб печери шлюпки і кріпили біля пристаней катер, щоб його не било, інші утеплювали кабіни, затикали підсушеною морською травою щілини, збивали щільніше двері, щити, різали і рубали дрова.
Всіма роботами, покрякуючи, як на кораблі, керував Кльоцко. Він поступово прибирав владу до своїх рук: заводив сувору морську дисципліну, кожному виділяв якусь ділянку роботи, завів розпис і добові вахти. Тепер без боцманської дудки не можна було ні відпочивати, ні обідати.
Сеню змучили думки про Ніну. Він змарнів, в очах з'явився тривожний вогник. Чижеєв прислухався до гулу вітру і нетерпеливо чекав, поки хоч трохи стихне шторм. У таку негоду нічого було й думати про висадку Пунчонка на берег: катер не міг навіть вийти із печери.
Рана майже не боліла, і, хитруючи, Чижеєв продовжував ховати її від Кльоцка. В цьому допомагала йому Катя. Вона потайки робила йому перев'язки і просила якнайменше ходити.
Лише на четвертий день рев прибою трошки ослаб, а потім несподівано припинився. В небі прозирнули зорі. На південному заході, правда, ще клубочились хмари і горизонт був зловісним, але хвилі вже не розбивалися з гулом об скелі, а лише шиплячи пінилися біля каменів і були пронизані якимось внутрішнім сяйвом, що нагадувало світіння свіжорозрізаного свинцю.
— Підготувати катер і шлюпку до виходу в море, — просвистівши в боцманську дудку, оголосив Кльоцко. — В похід ідуть Віктор Михайлович, Восьмьоркін і Чижеєв. Пасажир — Пунчонок. Вітя несе зовнішню вахту.
— Дозвольте й мені в море? — попросився Кость Чупчуренко.
Йому вже остогидло сидіти в закупореній печері.
Мічман зміряв молодого матроса критичним оком. І побачивши, що Чупчуренко вже досить зміцнів, що сірувата блідість його обличчя — лише відпечаток довгого перебування в сирій печерній напівімлі, після деякого роздуму сказав:
— Гаразд! Просоліться на вітрі. Для сигнальника свіжа погода корисна.
А сам собі подумав: «Гарматку б нам. Нападати вже можна, всі в стрій стають».
«Дельфін» вийшов із печери рівно опівночі. За стерном і телеграфом сидів Восьмьоркін. Поруч з ним у ролі командира був Кльоцко. У боцмана ще дуже боліли руки, і він ще не наважувався братися за штурвал та важільки машинного телеграфу.
— Іти по затемненій частині моря. Наддати ходу, — наказав Кльоцко.
Восьмьоркін клацнув ручками телеграфу. Катер здибився і, здавалось, перемайнувши через провали, помчав лише по гребенях хвиль.
У машинному відділенні разом з Сенею діяв Тремихач. Старий подався, помітно постарів за цей тиждень, але уперто мовчав — жодного слова не говорив про дочку. Взявшись навчити Сеню самостійно запускати і обслуговувати на ходу механізми складної конструкції, він обмінювався лише діловими, односкладовими фразами. Будь-які сторонні розмови зразу ж уривав.
«Дельфін», відійшовши далі в море, розвернувся майже на сто вісімдесят градусів і, немов вигулькнувши із олов'яної клубчастої пітьми, з приглушеним гарчанням прослизнув до трьох високих скель і застиг у їх тіні.