— Де вас так?
— По дорозі, — відповів Пунчонок. — Я трьох поранених супроводив сюди. Перев'язувати нікому. Нас однією міною накрило… Ті — мертві, а я ледве доплентався. Мені вас наказано супроводити.
— Але ж вам не дійти…
— Я розкажу дорогу. Туди обов'язково треба. У командира наскрізне поранення в шию. Він кров'ю захлинається, а керує, записки пише. Треба б хоч дві ночі протриматися… Ще не всі наші проскочили в ліс.
— Доведеться, мабуть, з вами Восьмьоркіна послати, — зітхаючи, сказав Кльоцко. — Не хотілось мені, та нічого іншого не придумаєш, нам вертатись пора. Світанок скоро, і дощ перестає.
Пунчонок із зусиллям, по пам'яті, накреслив на папері шлях до партизанів, хрестиками помітив небезпечні та важкопрохідні місця і в знемозі ліг на землю.
— Тримайтесь лівих схилів, — пояснив він, заплющивши очі.
— Гаразд, знайдемо, — сказав Степан, запихаючи аркуш в кишеню.
Він допоміг віднести партизана на катер, попрощався з мічманом і, міцно стиснувши в обіймах Сеню, шепнув: «Прощай!»
— На випадок лиха пробивайся сюди, — порадив Кльоцко. — З вогню вихопимо, в будь-яку погоду підійдемо.
— Єсть пробитися до вас. Щасливого плавання!
Восьмьоркін зіпхнув катер з грунту, постояв на березі, поки друзі не сховалися в каламутносірому тумані, і повернувся до Каті.
— Стьопо, ти ж весь мокрий! — сказала дівчина.
— Нічого, на воді живемо, та ще й боятися її. На ходу висохну.
— Ти, видно, нічого не боїшся?
— Ні, інший раз страшнувато буває.
— Умирати в наші роки дуже жаль, Стьопо, правда? Про це не треба думати.
Якийсь час вони стояли мовчки, і дощ все шумів, а по той бік берегових скель гучно ухкав прибій.
— Треба йти, — сказав Восьмьоркін.
Дівчина не ворухнулася. В темряві він побачив, що вона дивиться на нього не зводячи очей.
— Ти ж ради мене пішов? — раптом спитала вона.
— Еге, — зніяковіло відповів моряк.
Катя підійшла до нього близесенько, стала навшпиньки, міцно поцілувала його в губи. Потім відхилилася й рішуче сказала:
— Ходім!
Розділ вісімнадцятий
Восьмьоркін і Катя безслідно зникли. Печерники нічого не могли дізнатися про них. Вони двічі з великим риском підходили і на «Чеемі», і на «Дельфіиі» до Пустельникової скелі, та нікого там не знайшли. З останньої групи прикриття ніхто більше не виходив у море.
Тільки через п'ять днів стало відомо, що більша частина партизанів зуміла пробратися в тил фашистських цепів і стати на старих місцях. Товариша Василя радіошифровкою відкликали керувати штабом.
— Значить, командир загону загинів і вся група прикриття з ним, — зробив висновок новий начальник штабу. — Моє призначення — вірна ознака.
«Невже Стьопа вбитий?» не вірилося Чижеєву. Це не вкладалося в його свідомості, йшло всупереч з життєрадісністю й могутньою постаттю Восьмьоркіна.
Неймовірний сум огорнув Чижеєва. Втрата двох найдорожчих і найближчих друзів вибила його з колії. Без Ніни й Восьмьоркіна він не уявляв свого життя. Діяльний характер Чижеєва потребував негайних дій. В тяжких роздумах він винаходив, намічав десятки способів розшуків та порятунку друзів. Нарешті звернувся до Кльоцка:
— Відпустіть мене з товаришем Василем, я знайду їх. Нам же без дівчат не вилікувати хворих. І без Стьопи важко буде.
Але мічман був непохитний:
— Досить жертв. Не маю я ніякого права без механіка залишати катер. Нам воювати призначено.
— Так чого ж ми не воюємо?
— Ще строк не підійшов.
Бачачи, що з боцманом ні до чого не договоришся, Сеня почав умовляти Тремихача і Калузького послати в розвідку хоча б Вітю. І коли старики згодилися з ним, він наодинці проінструктував хлопчину, як краще діяти, щоб зустрітися з Ніною і розшукати сліди Каті й Восьмьоркіна. При цьому він заготував і записку до Ніни. Відповідь на неї мала прискорити рішучі дії печерників.
Вітю висадили на берег разом з начальником штабу. Під скелею Чижеєв закопав цинковий ящик з трьома банками консервів, сухарями, ножем і запальничкою.
— Дивись, позначаю крейдою, — сказав він Віті. — На випадок затримки. Тут днів зо три ховатися можна. Ніні про це скажи. Зрозуміло?
— Скажу, — відповів хлопчина, — от тільки проти собак ганчір'я треба лишити.
— Зроблю.
І знову для Чижеєва потяглися сумні дні очікування. Щоб не сидіти без діла, він перебирав і змазував механізми, допомагав лікарям доглядати поранених і по черзі з Чупчуренком ніс вахти, спостерігаючи за морем.