… Потім — це, здається, було надвечір — одержали наказ: усім пораненим відходити до моря. Восьмьоркін лишився лежати біля кулемета на висоті, що контролювала всю місцевість. Над ним був надійний захист; нависла глиба скелі. Степан прикривав шлях відходу поранених, сподіваючись, що з ними піде й Катя. Але вона не пішла, бо побачила, що він зостається. Вона підповзла під скелю і сказала:
— Давай до кінця разом… Я буду другим номером.
І знову загримотіли, застогнали гори. Гітлерівці сипонули на висоту вогняним потоком міни і снаряди. Грунт двигтів од вибухів. Потім усе затихло, як буває перед атакою. Степан хотів змінити стрічку в кулеметі і побачив, що Катя лежить, уткнувшись обличчям у пожовклі стебла трави. Йому здалося, що це дівчина з переляку так притислася до землі, він ласкаво покуйовдив її кучері і раптом відчув під пальцями кров…
Зляканий, він повернув Катю обличчям догори. Очі її були заплющені, повіки тремтіли. Вона ще жила. Плаття на лівому стегні було розірване і потемніло від крові.
Дівчина прийняла на себе осколки, які неминуче врізались би у Восьмьоркіна.
Божеволіючи від горя, він почав термосити її. Катя розплющила очі. З глибини їх прозирала така мука й туга, що Восьмьоркін ладен був заридати.
— Тікай, Стьопо, — сказала вона, із зусиллям поворухнувши губами. — Я затримаю… У мене є гранати… Прощай…
Із її очей текли сльози. Як він міг покинути свою чайку, свою радість? Не звертаючи уваги на крики гітлерівців, що пішли в атаку, на свист смертельних трас, що пролітали над ним, він підхопив її на руки і, зігнувшись, побіг на другий бік схилу…
Як він не скрутив собі в'язів? Як зостався неушкоджений? Цього він тепер і сам не міг збагнути. Він тільки пригадував, що ніс її, спотикаючись і знемагаючи від горя. А за спиною стояла гуркотнява. Вершини гір гойдались перед ним. Очі застилало вологою. Чи це був піт, чи сльози, він не знав
— Стьопо, чого ти плачеш? — раптом запитала вона голосом, який долинав ніби десь здалека. — Мені вже не боляче. Як ти стомився, бідолашний!.. Спочинь…
Вона жаліла його. А він боявся сказати хоч слово, бо не зміг би сховати свого відчаю. Він пригортав її до себе, щоб менше витекло крові, і ніс дорогу, кохану до моря, до друзів. Там був порятунок.
— Мені не боляче… Зовсім легко, — говорила далі вона, немов марила. — Ти не жалій. Я щаслива, що ти врятувався. Обов'язково живи… І не забувай. До тебе в мене нікого не було… Це гарно і дуже сумно… Всі забудуть, а ти пам'ятай. Я знаю, ви проженете їх…
Вдалині вже видно було море. Восьмьоркін зрадів, він вірив у те, що зуміє врятувати її… Але трапилося все не так, як гадав Степан. Він не помітив, як на нього накинулась діла зграя гітлерівців. Вони напали ззаду, його руки були зайняті. Вони звалили його, придавили до землі і вирвали з рук ту, кого він ніс так обережно.
Яка сила могла стримати його? Він вивернувся з-під клубка тіл, почав розкидати, бити, топтати… Але фашистів було більше. Вони повисли на руках, на плечах, обплели ноги… Падаючи, він почув здавлений дівочий окрик:
— Прощай, Стьопо, прощай!
Блиснуло полум'я, і земля здригнулася від страшного вибуху. Кругом застогнали, захрипіли поранені.
Він зрозумів: «Це вона кинула гранату». І вперше за все життя Степан голосно заплакав, вірніше заревів від безсилля. Немов шаленіючи, він кусався, душив, возив на собі купу тіл і кричав, страшенно кричав…
Потім навалилася темрява.
Його кудись везли, допитували, били. Але все це було як уві сні. Він спав, довго спав.
«Чому ж тепер у мене розв'язані руки? Чому вони перестали боятися? — Ця зміна його непокоїла. — Хіба я обіцяв їм що-небудь?»
Він вчепився руками за грати і рвонув їх до себе. Товсті залізні прути не піддавалися його зусиллям.
«Ні, не вийдеш звідсіля. Що ж придумати? Накласти руки на себе? Розігнатися і головою об стіну? Ні, це не вихід. Катя просила жити, і мічман казав: «Моряк повинен триматися до останньої можливості». А втім, він і сам не уявляв собі, як можна покірно йти на розстріл, коли в тебе ще є сила втекти або вп'ястися в шию конвоїрові. Степан мусить помститися за Катю. Він отак просто не віддасть свого життя, а ще придушить двох або трьох фашистів…»