І вже коли Кел почав думати, що вони нічого не чули насправді – адже це був не перший такий випадок, коли обом ввижалося одне і те ж, – крик пролунав знову.
– Допоможіть! Будь ласка, допоможіть мені! – Та: – Я загубився!
Цього разу погляд, що ним вони обмінялися, був сповнений тривожного взаєморозуміння. Трава була неймовірно високою. (Для такої ділянки трави висота понад шість футів[8], та ще й на початку сезону, це була аномалія, яка впаде їм в око лише згодом). Котрийсь малюк забрів у неї, ймовірно, під час розвідки; і майже напевно – від одного з будинків далі на дорозі. Він втратив орієнтири і заблукав ще глибше. Він говорив як восьмирічний, а в такому віці, зрозуміло, малюк був надто маленький на зріст, щоб підстрибнути і таким чином виявити себе.
– Ми мусимо витягти його звідтіля, – сказав Кел.
– Атож. Маленька рятувальна операція. Пережени автівку на церковну стоянку. Давай заберемося з узбіччя.
Він висадив сестру на узбіччі шосе і повернув до стоянки Спасителя, всуціль загидженої брудом. Тут вже було припарковано декілька автомобілів, вкритих шаром пилу, але вітрове скло в кожного з них сліпуче яскраво виблискувало на сонячному промінні. Здавалося б, тільки й того, а втім одна з цих машин мала такий вигляд, мов стояла тут протягом кількох останніх днів – або тижнів – чергова аномалія, згадка про яку дасть їм добрячого стусана лиш згодом.
Доки він подбав про машину, Беккі вже встигла перейти на інший бік. Вона приклала руки до рота й прокричала:
– Малюк! Агов, хлопчику! Ти мене чуєш?
За мить він обізвався:
– Так! Допоможи мені! Я пробув тут вже НЕ ОДИН ДЕНЬ!
Беккі, котра пам’ятала, як малі діти судять про плин часу, припустила, що це може означати двадцять хвилин або близько того. Вона спробувала відшукати доріжку зі слідів на зламаній або притоптаній траві, де пройшов малюк (певною мірою, відтворюючи в голові якусь відеогру чи дурний фільм про джунглі), і не знайшла жодного сліду. Але все гаразд; вона визначила, що голос лунає ліворуч од неї на десяту годину[9]. І не те щоб дуже далеко. Що мало сенс; бо якби він зайшов справді далеко, вони б нізащо не почули його, нехай навіть з вимкненим радіоприймачем і опущеним склом.
Вона збиралася спуститися схилом до краю трави, коли раптом пролунав другий голос, жіночий – охриплий і розгублений. Схожа хрипота в голосі трапляється у людей, які щойно прокинулися з похміллям і відчувають страшенну спрагу. Кепське відчуття.
– Ні! – прокричала жінка. – Не робіть цього! Благаю! Зупиніться! Тобіне, припини їх кликати! Не галасуй, любий! Він почує тебе!
– Привіт! – крикнула Беккі. – Що відбувається?
Позаду себе вона почула звук, з яким захлопнулися дверцята. Це Кел, йому залишилося тільки перетнути вулицю.
– Ми загубилися! – викрикнув хлопчик. – Прошу вас! Прошу вас, моїй мамі зовсім зле, благаю! Благаю, допоможіть!
– Ні! – сказала жінка. – Ні, Тобіне, ні!
Беккі огляділася довкола, щоб зрозуміти, чому Кел так надовго затримавсь.
Він перетнув кількадесят метрів брудної стоянки, а потім забарився біля чогось схожого на «Пріус»[10] першого покоління. Той був покритий блідим шаром дорожнього пилу, що майже повністю заліпив вітрове скло. Кел зігнувся злегка, прикрив очі однією рукою і примружено споглядав щось на пасажирському сидінні через віконне скло.
Насупився собі на мить, а потім сахнувся, мовби від ґедзя.
– Прошу вас! – сказав хлопчик. – Ми заблукали, і я не можу знайти дорогу!
– Тобіне! – стала гукати жінка, але потім її голос зірвався. Наче вона мала недостатньо слини, щоб розмовляти.
Якщо це тільки не була добре спланована витівка, то щось тут давало привід до остороги. Беккі Демут, не даючи собі ради через думки, що на якийсь час повністю поглинули її, плавно опустила руку, щоб прикластися до пружного, ніби гумовий м’яч, вигину власного живота. Вона відчула якийсь зв’язок між тим станом, що опанував її, та снами, котрі дошкуляли їй протягом майже двох останніх місяців, снами, які вона не обговорювала навіть з Келом, – а саме тими, що були про поїздки вночі. У цих снах теж кричав малюк.
Двома довгими кроками вона зійшла вниз зі схилу. Він був крутішим, ніж здавався, і коли вона досягла дна рову, то зрозуміла, що трава була навіть вищою, аніж вона думала на початку, й сягала не шести, а близько семи футів заввишки[11].
Повіяв вітерець. Стіна трави зросла і м’яко відступила, як відступає, затихаючи приплив.
– Не шукайте нас! – почувся оклик жінки.