Всі троє були виснажені — це було видно навіть із такої віддалі. Одна постать буквально тягнула на собі другу, а третя витанцьовувала дивні кола, як божевільна. Вони були червоні як цегла, мовби їх цілком занурили у фарбу й лишили підсихати.
— Хто це? — спитав Піта. — Чи що це? Мутанти?
Я дістала стрілу, готуючись до бою. Але той, кого тягли, важко повалився на пісок. А той, хто його тягнув, у розпачу почав тупати ногами, а потім розвернувся і штовхнув божевільного.
Обличчя Фінея осяяла усмішка.
— Джоанно! — покликав він і побіг до червоних створінь.
— Фінею! — почула я у відповідь голос Джоанни.
Ми з Пітою обмінялися поглядами.
— І що тепер? — спитала я.
— Ну, ми ж не можемо залишити Фінея, — відповів він.
— Так, маєш рацію. Ходімо тоді за ним, — промовила я буркотливо, бо навіть якщо б я і вирішила скласти перелік союзників, Джоанна Мейсон стовідсотково б у нього не потрапила.
І ми пошкандибали вздовж узбережжя, спостерігаючи теплу зустріч Фінея і Джоанни. Коли ми підійшли ближче, я побачила її компаньйонів — і моєму подиву не було меж. То були Вариста і Біпер. Біпер лежав на землі горілиць, а Вариста, яка знову підвелася на ноги, колами пританцьовувала по піску.
— З нею Вариста і Біпер.
— Клепка і Вольт? — уточнив Піта, так само здивований, як і я. — Хотів би я дізнатись, як це сталося.
Коли ми дісталися дивної компанії, Джоанна щось швидко-швидко розповідала Фінею й тицяла в напрямку джунглів.
— Ми думали, що то буде звичайний дощ, була ж блискавка і все таке. А ще ми так хотіли пити! Та коли дощ упав, на нас полилася кров! Густа гаряча кров. Неможливо було ані очей, ані рота розліпити, щоб її не наковтатися. Ми тицялися то туди, то сюди, сподіваючися десь сховатися від того страшного дощу. А потім Бласт наскочив на силове поле.
— Джоанно, мені так прикро, — промовив Фіней.
Я не одразу згадала, хто такий Бласт. Мабуть, як і Джоанна, трибут з Округу 7, але я геть не пам’ятала його зовнішності. А потім пригадала, що він навіть на тренування не з’явився.
— Дякую. Нічого особливого, просто, розумієш, він мені нагадував про домівку, — відповіла вона. — Й ось він залишив мене з цими двома.
Вона буцнула черевиком Біпера, який ледь тямив, що коїться навколо.
— Вольтанутому встромили ножа в спину ще біля Рогу достатку. А вона...
Ми поглянули на вкриту засохлою кров’ю Варисту, яка ходила колами й бурмотіла:
— Цок-цок, цок-цок.
— Ага... Цок-цок. Клепка останню клепку загубила, — промовила Джоанна.
Вариста ніби відчула, що мова про неї, і нахилилася до Джоанни, яка відразливо штовхнула її на пісок.
— Відпочинь там трохи!
— Забери від неї руки, — різко промовила я.
Джоанна звузила очі та з ненавистю подивилася на мене.
— Забрати від неї руки? — прошипіла вона, швидко ступила вперед і, не встигла я зреагувати, так мені зацідила, що перед очима аж зірочки закрутились.
— А хто, ти думаєш, вивів їх для тебе з тих кривавих джунглів? Ти...
Раптом Фіней закинув її на плече, і хай як вона звивалася змією, доніс до води і кілька разів занурив із головою, а Джоанна верещала й поливала мене брудом. Але я не вистрілила. Через те, що вона була з Фінеєм, а головне, через її слова: вона вивела Варисту й Біпера для мене.
— Як гадаєш, що вона мала на увазі? Коли казала, що вивела їх для мене? — спитала я Піту.
— Не знаю. Ти ж від самого початку хотіла їх у союзники, — нагадав він.
— Так. Хотіла. Від самого початку...
Але це не відповідь на питання. Я поглянула на непорушне тіло Біпера.
— Та якщо ми не вживемо заходів, отримаю я їх ненадовго.
Піта підняв Біпера, а я взяла за руку Варисту, і ми повернулися до нашого маленького табору на узбережжі. Я посадила Варисту на мілководді, щоб вона хоч трохи помилася, та вона лише плескала в долоні й час від часу бурмотіла: «Цок-цок». Потім я розстібнула пояс Біпера — на ньому висіла на ліані важка металева котушка. Не знаю, що то було, та коли вже Біпер вважає, що це потрібно зберегти, я її точно не загублю. А поки що я поклала котушку на пісок. Просяклий кров’ю одяг прилипнув до тіла Біпера, і в мене забрало чимало часу, щоб його зняти. Піта тримав Біпера у воді, а я відклеювала тканину. Коли ми нарешті впорались, виявилося, що спідня білизна також геть брудна. Вибору не було: щоб вимити Біпера, нам довелося роздягнути його догола. Але, маю зізнатися, це більше не справляло на мене враження. За цей рік на нашому кухонному столі побувало стільки голих чоловіків, що зрештою ми з Прим просто до цього звикли.
Ми постелили сплетений Фінеєм килимок і долілиць поклали на нього Біпера, щоб можна було оглянути йому спину. Від плеча до ребер тягнувся поріз завдовжки близько шістьох дюймів. На щастя, він був не надто глибокий. Шкіра була страшенно бліда, тож Біпер утратив чимало крові, до того ж рана й досі кривавилася.