— Відганяю мух, — почула я у відповідь.
В мене аж у шлунку закрутило. Мати наповнила носовичок сніговою сумішшю і простягнула мені, я приклала його до рубця на щоці. Біль миттєво почав ущухати. Не тільки від холоду, але й від суміші трав’яних соків, що додала до снігу мати, — вони викликали приємне оніміння.
— Ох! Як приємно! Чому ти не зробила йому такий компрес ще вчора?
— Спочатку рани мають трохи присохнути, — відповіла вона.
Не знаю, що вона мала на увазі, але хто я така, врешті-решт, щоб ставити під сумнів її дії? Вона знає, що робить, моя мама. Я відчула страшенні докори сумління через свою вчорашню поведінку, через образливі слова, якими я її шпетила, коли Піта й Геймітч тягнули мене з кухні.
— Вибач мені. Що я накричала на тебе вчора.
— Я чула і гірше, — промовила вона. — Люди неадекватні, коли любим боляче.
Любим. Від цього слова в мене відібрало мову, ніби язик мій також укрили сніговою ковдрою. Певна річ, я люблю Гейла. Але який різновид любові мала на увазі мама? І що маю на увазі я, кажучи, що люблю Гейла? Не знаю. Вчора ввечері я, в мить емоційного зриву, поцілувала Гейла. Але я впевнена, що він цього не пам’ятає. Чи все ж таки пам’ятає? Сподіваюся, що ні. Якщо він усе ж таки це запам’ятав, тоді все ускладнюється, бо я не маю права думати про поцілунки, коли потрібно піднімати повстання. Я потрусила головою, щоб викинути з неї дурниці.
— Де Піта? — спитала я.
— Пішов додому, коли почув, що ти заворушилась. Не хотів залишати будинок без нагляду в таку завірюху, — відповіла мати.
— Він нормально дістався додому? — спитала я.
В завірюху можна загубитися в трьох соснах і блукати, доки не замерзнеш.
— Не хочеш зателефонувати йому і спитати сама? — мовила вона.
Я попрямувала в бібліотеку — кімнату, якої після зустрічі з президентом Снігоу я уникала, і набрала номер Піти. Він узяв трубку через кілька гудків.
— Привіт. Я просто хотіла переконатися, що ти дістався додому цілим і неушкодженим, — сказала я.
— Катніс, я мешкаю за три будинки від тебе, — відповів він.
— Я знаю, але така негода... я хвилювалася, — сказала я.
— Зі мною все гаразд. Дякую, що поцікавилася... — Піта надовго замовк. Нарешті спитав: — Як там Гейл?
— Нормально. Мати з Прим зробили йому снігову ковдру, — відповіла я.
— А як твоє обличчя? — промовив Піта.
— Мені також дістався шматочок снігової ковдри, — сказала я. — Ти бачився сьогодні з Геймітчем?
— Так, я заходив до нього. Він був п’яний як хлющ. Але я розпалив вогонь у коминку й залишив йому трохи хліба, — відповів він.
— Я хотіла з вами побалакати, з вами обома.
Я не насмілилася сказати більше по телефону, який, безсумнівно, прослуховувався.
— Либонь, нам доведеться дочекатися, поки погода трохи поліпшиться, — сказав Піта. — Нічого важливого доти все одно не станеться.
— Так, нічого важливого, — погодилась я.
Хуртовина вщухла тільки за два дні, залишивши по собі кучугури вище мого зросту. Ще день минув, поки прочистили дорогу від Поселення Переможців до площі. Весь цей час я допомагала матері доглядати Гейла, робила сніжні компреси на щоку, намагалася пригадати все, що тільки можна, про повстання в Окрузі 8 — на той раз, якщо нам це може знадобитись. Набряк на обличчі потихеньку спадав, залишилася тільки рана, яка страшенно свербіла, і синець під оком. Але тільки-но випала нагода, я зателефонувала Піті та спитала, чи не хоче він вийти зі мною в місто.
Ми збудили Геймітча й потягли за собою. Він, звісно ж, нарікав, але не так сильно, як зазвичай. Всі ми усвідомлювали, що нам давно пора обговорити те, що сталося, а в наших будинках у Поселенні Переможців робити це надто небезпечно. Ми мовчки простували дорогою і не починали розмови, поки селище не залишилося далеко позаду. Дорогою я гаяла час, роздивляючись височенні кучугури снігу обабіч вузенької стежечки. Вони були такі нестійкі, що мені раз у раз здавалося — зараз весь той сніг обсиплеться просто на нас.
Нарешті Геймітч заговорив.
— Отож, ми всі тікаємо у невідомість, еге ж? — спитав він мене.
— Ні, — відповіла я. — Більше ні.
— Що, твій план дав тріщину, дорогенька? — здивувався Геймітч. — Нові ідеї є?
— Я хочу підняти повстання, — відповіла я.
Геймітч лише засміявся. Він не просто глузував — це було ще гірше. Його сміх свідчив, що Геймітч мене всерйоз не сприймає.
— Добре. А тепер я хочу випити. Одначе розкажи-но мені, як ти збираєшся це зробити, — промовив він.
— Ну, а що пропонуєте ви? — огризнулась я на нього.
— Я пропоную вам готуватися до весілля, щоб усе минулося ідеально, — була відповідь. — Я вже подзвонив кому слід і без особливих пояснень переніс твою фотосесію.