— Ох! Піто, ти ж не думаєш, що це він убив Мейсилі? — видихнула я. Не знаю чому, але на саму думку про це мені стало зле.
— Там було сорок вісім гравців. Не думаю, що це ймовірно, — відповів Піта.
Рушили колісниці, в них сиділи діти, вдягнені в жахливі шахтарські роби; потім показали інтерв’ю. На кожного трибута відводилося зовсім трохи часу. Та оскільки Геймітч став переможцем, його розмову з Цезарем Флікерменом показали повністю. Цезар зовсім не змінився — він був одягнений у свій звичний темно-синій мерехтливий костюм. Тільки довге волосся, повіки й губи були темно-зелені.
«Отже, Геймітчу, що скажеш — цьогоріч на Іграх на сто відсотків більше суперників, ніж зазвичай», — спитав Цезар.
Геймітч знизав плечима.
«Не думаю, що відмінність суттєва. Вони все одно на сто відсотків такі ж тупі, як і завжди, тож моя перевага буде приблизно такою ж самою».
Публіка вибухнула сміхом, а Геймітч подарував їм напівусмішку. Саркастичну. Зухвалу. Байдужу.
— Не так уже він і збрехав, еге ж? — промовила я.
Нарешті — перший ранок Ігор. Ми бачили все очима дівчини-трибута, яка піднімалась на арену зі Стартового комплексу. Я від подиву розтулила рота. Видно було, що трибути також не вірять своїм очам. Навіть Геймітч ледь-ледь звів брови від задоволення, але майже одразу знову насупився.
Від краєвиду перехоплювало подих. Посередині зеленої галявини височів золотий Ріг достатку, а навколо нього росли розкішні квіти. Небо було лазурове, з білими пухнастими хмаринками. Над головою літали яскраві пташки. З того, як трибути дихали на повні груди, можна було припустити, що аромат навколо фантастичний. Зйомки з повітря продемонстрували, що галявина тягнеться на кілька миль. З одного боку, десь дуже далеко, проглядався ліс, а з другого — засніжені верхівки гір.
Краса дезорієнтувала багатьох гравців, бо коли залунав гонг, дехто з них ніби прокинувся від сну. Але не Геймітч. Він миттю опинився біля Рогу достатку, озброївся та схопив наплічник із припасами. Деякі ще зі свого люка не зійшли, а Геймітч уже прямував до лісу.
Першого ж дня у різанині біля Рогу достатку загинуло вісімнадцять трибутів. Інші почали вмирати один по одному, і стало очевидно, що майже все в цьому чудовому місці: соковиті фрукти, які звисали з кущів, кришталево-чиста вода в струмках, навіть аромат квітів, якщо його вдихнути, — є смертельно отруйним. Безпечно споживати ж можна було тільки дощівку та харчі з Рогу достатку. А ще ж не забувайте про зграю з десятьох добре екіпірованих трибутів-кар’єристів, які прочісували гірську місцевість у пошуках жертв.
У лісі на Геймітча чекали свої проблеми: золотисті пухнасті білки виявились м’ясоїдними і нападали цілими зграями, а укуси метеликів були страшенно болючі, якщо не смертельні. Але він наполегливо просувався вперед, тримаючись так, щоб гори були чітко за спиною.
Як на дівчинку, що залишила Ріг достатку лише з маленьким рюкзаком, Мейсилі Доннер виявилась дуже винахідливою. В рюкзаку знайшлася глибока тарілка, трохи сушеної яловичини і духова трубка з двома дюжинам дротиків. Зважаючи на доступну навколо отруту, Мейсилі перетворила свою трубку на справді смертоносну зброю. Вона вмочала дротики в отруту і плювалася ними у своїх супротивників.
За чотири дні мальовничі гори вибухнули вулканом, який поховав іще дюжину гравців, включаючи п’ятьох кар’єристів. Оскільки вулкан вивергав рідкий вогонь, а на галявині не було де сховатися, тринадцятьом досі живим трибутам, серед яких були Геймітч і Мейсилі, не залишилось нічого, як шукати притулку в лісі.
Геймітч і далі наполегливо просувався вглиб лісу, подалі від ожилої гори, але щільний живопліт змусив його повернутись у центр лісу, де Геймітч наразився на трьох кар’єристів. Він дістав ножа. Кар’єристи явно були більші й дужчі за нього, але Геймітч рухався неймовірно швидко та встиг вбити двох, перш ніж третій його обеззброїв. Кар’єрист замалим не перерізав Геймітчеві горлянку, коли його звалив на землю дротик.
З-за дерев вийшла Мейсилі Доннер.
«Удвох ми проживемо довше».
«Саме це ти щойно довела», — промовив Геймітч, потираючи шию.
«То як, союзники?» — спитала Мейсилі.
Й вони заключили пакт, який усе одно рано чи пізно доведеться розірвати, якщо сподіваєшся повернутись додому і постати перед своїм округом.
Як у нашій із Пітою ситуації, разом їм було значно краще. Вони довше відпочивали, розробили систему, щоб збирати більше дощівки, бились у команді, ділились їжею з припасів загиблих трибутів. Але Геймітч і досі був сповнений рішучості рухатись уперед.