За кілька хвилин мене нашорошило цмокання, яке долинало ззаду; я обернулась і побачила, як Магс зчищає з горіхів шкаралупу та пхає їх до рота.
— Магс! — скрикнула я. — Виплюньте їх! Вони ж можуть бути отруйні.
Вона щось промимрила та проігнорувала мене, задоволено облизуючи губи. Я поглянула на Фінея, шукаючи підтримки, але він тільки розсміявся.
— Гадаю, скоро ми це дізнаємося, — промовив він.
Я рушила далі, й думки мої крутилися довкола Фінея, який урятував стару Магс, але воднораз дозволив їй їсти невідомі горіхи. Фінея, якого Геймітч порадив як надійного союзника. Фінея, який воскресив Піту. Чому він просто не дав Піті померти? Ніхто б його ні в чому не звинувачував. Я б навіть ніколи не припустила, що він має силу повернути Піту до життя. Чому Фіней хотів урятувати Піту? І чому був сповнений рішучості опинитися в одній команді зі мною? Але і вбити мене, якщо доведеться. Водночас лишаючи вибір — битися чи не битися — за мною.
Я йшла собі, жбурляючи горіхи, іноді помічаючи відблиски силового поля, час від часу звертаючи ліворуч у пошуках дірки, крізь яку ми б могли втекти подалі від Рогу достатку й розшукати-таки воду. Але десь за годину, а може, більше, я нарешті переконалася, що це марно. Ми зовсім не просунулися ліворуч. Навпаки, здавалося, силове поле веде нас стежкою по колу. Я зупинилася й озирнулась на кульгаву Магс і спітнілого Піту, а тоді промовила:
— Перепочиньмо. Я хочу ще раз огледіти все згори.
Дерево, яке я обрала цього разу, здавалось вищим за інші. Крученим гілляччям я видерлась нагору, намагаючись триматися якнайближче до стовбура. Можна і не згадувати, як легко ламалися гнучкі гілки. Але, забувши про здоровий глузд, я все одно лізла, бо мала дещо побачити. Коли я дісталась верхівки стовбура, а вона була не міцнішою за молоду парость і гойдалась од вологого вітру, мої підозри справдились. Тому, що ми ніяк не можемо звернути ліворуч, було просте пояснення. Зі своєї хисткої оглядової вежі я вперше побачила арену цілком і переконалася, що зійти зі стежки нам не вдасться. Адже арена — це ідеальне коло. З ідеальним колесом посередині. Склепіння неба над джунглями по всій площі було рожевим. Я роздивилася кілька мінливих квадратів — слабких місць, як їх називали Біпер і Вариста, адже тут було видно те, чого видно бути не має. Щоб до кінця впевнитися, я випустила стрілу понад деревами — в небо. Миттєвий спалах — і я побачила відблиск справжнього блакитного неба, а стрілу відкинуло вниз, у ліс. Я злізла з дерева, щоб сповістити своїм союзникам прикрі новини.
— Ми в пастці силового поля, всередині кола. Точніше купола. Я, щоправда, точно не знаю, який він заввишки. По центру арени розташований Ріг достатку, навколо море, довкруж нього — джунглі. Все напрочуд пропорційне. Напрочуд симетричне. І напрочуд маленьке, — промовила я.
— Воду бачила? — спитав Фіней.
— Тільки те море, де почалися Ігри, — відповіла я.
— Повинне бути інше джерело води, — сказав Піта, насупившись. — Бо в іншому разі ми всі загинемо за кілька днів.
— Ну, рослинність тут — густа й зелена. Мабуть, десь-таки є струмки чи ставки, — невпевнено припустила я.
Інстинктивно я відчувала, що Капітолій хоче, аби ці горезвісні Ігри завершилися чимшвидше. Плутарх Гевенсбі, певно, отримав наказ просто нас усіх прикінчити.
— В будь-якому разі марно намагатись дізнатися, що за цим пагорбом, бо там нічого немає.
— Але ж десь між силовим полем і колесом повинна бути питна вода, — наполягав Піта.
Всі ми зрозуміли, що означають його слова. Знову потрібно спускатись униз. До кар’єристів, до кривавого поля бою. З Магс, яка ледь ноги переставляє, і Пітою, який не має сили битися.
Ми вирішили спуститись десь на сотню кроків і ще раз пройтися по колу — може, на тому рівні є вода. Я знов очолювала нашу маленьку процесію, час від часу жбурляючи горіхи ліворуч, у бік силового поля, проте зараз ми йшли на безпечній відстані від нього. Сонце безжально палило, розжарюючи повітря й викривлюючи картину світу. До обіду стало зрозуміло, що Піта з Магс далі рухатись не в змозі.
Фіней обрав місце для привалу неподалік силового поля, кроків на десять нижче. Сказав, що ми зможемо використати поле як зброю, у разі нападу відтісняючи до нього супротивників. Потім вони з Магс нарвали височенної трави, що росла жмутками, й заходилися плести з неї килимки. Оскільки в Магс не було жодних ознак отруєння горіхами, Піта зривав їх цілими гронами та смажив, жбурляючи у силове поле. Він методично чистив їх від шкаралупи та складав на листя. Я стояла на варті. Мені було жарко, неспокійно й важко після занадто емоційного дня.