Выбрать главу

ЧАСТИНА 1

ІСКРА

РОЗДІЛ 1

Я стисла в долонях флягу, хоча тепло чаю давно вже розтануло в морозному повітрі. Від холоду в мене заклякли м’язи. Якби в цю мить з’явилася зграя диких псів, я б точно не встигла вилізти на дерево, шукаючи там порятунку від нападу. Мені б зараз варто було підвестися, пройтися, струсити з кінцівок занімілість. Але натомість я сіла, непорушна, як каміння піді мною. Вранішня зоря вже почала підсвічувати ліс. Сонцю я не здатна опиратися. Можу лише безпорадно дивитися, як воно повільно втягує мене в день, якого я довгі місяці чекала з острахом.

До полудня в моєму новенькому будинку в Поселенні Переможців зберуться всі. Репортери, знімальні групи, навіть Еффі Тринькіт, моя кураторка, — всі вони сьогодні прокладуть шлях із Капітолія до Округу 12. Цікаво, Еффі й досі носить дурнувату рожеву перуку чи ризикне вдягнути перуку іншого неприродного кольору вмисне на честь Туру переможців? На мене чекатимуть й інші. Під час довгої подорожі потягом капітолійські служки догоджатимуть кожній моїй забаганці. Перед публічними виступами мене причепурюватиме підготовча команда. Буде й мій стиліст і друг Цинна, що змоделював розкішне вбрання, яке уперше і звернуло на мене увагу глядачів Голодних ігор.

Моя б воля, я би постаралася цілком забути Голодні ігри. І ніколи б не згадувала їх уголос. Вдала б, що то мені наснився поганий сон. Але Тур переможців це унеможливлює. Він навмисне запланований поміж щорічними Іграми: таким чином Капітолій змушує нас не забувати: жах — зовсім поряд. Щороку нам не лише нагадують про сталеву хватку влади Капітолія, нас зобов’язують це святкувати. А цього року я — одна з зірок шоу. І маю подорожувати з округу в округ, стояти перед натовпом, що позірно вітає, але таємно ненавидить мене, дивитися в очі батькам, чиїх дітей я вбила власноруч...

Сонце піднімалося дедалі вище, тож я присилувала себе підвестися. Всі суглоби ломило, а ліва нога так довго була нерухома, що тільки після кількох кроків я знову її відчула. В лісі я просиділа вже близько трьох годин, але оскільки так і не почала полювати по-справжньому, мені було нічим похвалитися. Ні для мами, ні для моєї маленької сестрички Прим це більше не мало значення. Тепер вони можуть дозволити собі купити м’ясо в місті, хоча всі ми більше полюбляємо свіжину. А от родина мого найкращого друга Гейла Готорна залежить від сьогоднішньої здобичі, і я не можу їх підвести. Тому я вирушила у півторагодинну прогулянку місцями, де ми поставили капкани. Ще навчаючись у школі, по обіді ми завжди мали час і перевірити наші пастки, і пополювати, і назбирати ягід, а тоді ще й повернутись у місто і продати здобич. Але тепер Гейл працює у копальні, а мені нема чого робити весь день, тому полювання я взяла на себе.

Зараз Гейл уже, мабуть, у шахті, спускається на нудотному ліфті вглиб землі, де буде ув’язнений поміж пластів вугілля. Я знаю, як воно там, унизу. Щороку в школі, мов на урок, нас водили на екскурсію в копальні. Коли я була маленька, це було просто неприємно. Вузькі тунелі, брудне повітря й задушлива темрява зусібіч. Але потому як у вибуху разом із кількома шахтарями загинув мій батько, я ледь могла примусити себе зробити крок до ліфта. Щорічна екскурсія наводила на мене панічний жах. Двічі я так нервувала перед походом у копальню, аж мені ставало зле, і мати залишала мене вдома, побоюючись, що я підхопила грип...

Я подумала про Гейла; по-справжньому живим він почувався лише в лісі з його свіжим повітрям, сонячними променями і чистою водою. Не знаю, як Гейл зносить роботу в копальні. Хоча... знаю. Він терпить її, тому що це — мало не єдиний шлях прогодувати матір і молодших братів та сестру. А ось поряд я — з повними цебрами грошей, яких вистачило б, аби прогодувати обидві наші родини, але Гейл не візьме од мене і монетки. Йому навіть важко було згодитися, що я приноситиму м’ясо, незважаючи на те, що сам би він, якби мене вбили на Іграх, підтримував мою маму і Прим. Я сказала йому, що він робить мені послугу, адже я просто з глузду з’їжджаю, коли цілий день сиджу вдома без діла. Навіть за цих умов я ніколи не заношу Готорнам здобич, якщо Гейл удома. Та відтоді як він став працювати дванадцять годин на добу, це просто.

Єдиний день, коли я можу нормально поспілкуватися з Гейлом, це неділя: ми зустрічаємось у лісі, щоб пополювати разом. Для мене це найліпший день тижня, хоч зараз неділя вже більше й не схожа на ті неділі, коли ми ще могли розповісти одне одному про все на світі. Ігри зіпсували навіть це. Я сподіваюся, що мине час і нам знову буде так само легко одне з одним, як і раніше, але щось у мені знає напевне, що надії ті марні. Вороття немає.

У пастках на мене чекала гарна здобич: вісім зайців, дві білки і бобер що потрапив у хитромудре дротяне сильце, яке змайстрував Гейл. Він просто геній у таких речах: чіпляє сильця до молодих дерев — і петля підсмикує здобич угору, роблячи її недосяжною для хижаків; майструє тонкі механізми з гіллячок, які як важіль спускають із припони цілі колоди; плете нерети, з яких рибі нізащо не виборсатися... Зібравши дичину, я поновила всі пастки, знаючи напевне, що встановити їх так само точно, як це робить Гейл, у мене все одно не вийде: йому інстинкт підказує, в якому саме місці пробігатиме звір. Це залежить не лише від досвіду. Гейл має справжній природний хист. Це як я здатна поцілити звіра майже в цілковитій темряві й пристрелити напевне, використавши лише одну стрілу.

Коли я повернулась до паркана, що оточував Округ 12, сонце вже підбилося високо. Як завжди, я секунду прислухалась, але не почула характерного дзижчання електричного струму в дротах. Навряд чи його коли-небудь вмикають, хоч паркан повинен бути під напругою весь час. Я пролізла крізь дірку під парканом і опинилась на Леваді. Звідси рукою кинути до моєї домівки. Колишньої домівки. Ми досі утримуємо хату, оскільки її оголосили офіційним помешканням моїх матері й сестри. Якби я померла просто зараз, їм довелось би туди повернутись. Але поки що вони обидві щасливо облаштувались у новому будинку в Поселенні Переможців. Я єдина, хто досі навідується у маленьку хатину, де я зросла. Як на мене, мій справжній дім саме там.

Зараз я там зазвичай перевдягаюся. Змінюю батькову шкіряну куртку на чудове вовняне пальто — воно мені чомусь завжди здається тіснуватим у плечах. Знімаю м’які поношені мисливські чоботи і вдягаю дорогі фабричні черевички. Мати вважає, що людині мого статусу вони пасують набагато краще. Лук і стріли я ховаю в порожнистій колоді в лісі... Незважаючи на те, що час стрімко збігає, в старій хаті я дозволила собі на хвильку присісти на кухні. Вона видається покинутою без вогню у печі, без скатертини на столі. Я сумую за своїм колишнім життям. Ми ледь зводили кінці з кінцями, але я знала, що робити, знала, де моє місце в плетиві нашого буття. Як би хотіла я повернутися назад до того життя! Щойно я його згадую, воно здається мені таким спокійним порівняно з теперішнім, коли я така багата і відома — і коли мене так ненавидять посадовці з Капітолія.

Мою увагу привернув нявкіт за дверима чорного ходу. Я відчинила — на порозі стояв Денді, старий брудний кіт Прим. Новий дім йому не до вподоби майже так само, як і мені, і він завжди тікає, коли сестра в школі. Ми ніколи одне одного особливо не любили, але тепер у нас з’явився новий таємний зв’язок. Я впустила кота в хату, дала шматок бобрового сала і навіть трохи почухала Денді за вухами.

— Ти бридкий і ти це знаєш, правда ж? — буркнула я.

Денді тицьнувся носом мені в долоню, вимагаючи ще пестощів, але нам уже був час іти.

— Ну, ходімо.

Однією рукою я підхопила кота, другою тягла свою мисливську торбину, доки ми не опинились надворі. Тут Денді вивернувся з руки, зістрибнув на землю і зник у кущах.

Доки я йшла встеленою вугільним пилом вулицею, черевички намуляли мені пальці. Я зрізала ріг, звернула на задвірки і всього за кілька хвилин дісталась хатини Гейла. Його мати Гейзел саме зігнулася над мийкою; вона побачила мене крізь вікно, витерла руки об фартух і зникла з поля зору, щоб зустріти мене в дверях.