— Припускаю, що ваша дотепна відповідь означає «так».
— Нехай фургон чекає на нас у цюрихському космопорту, — сказав Джо і роз’єднав зв’язок.
«Здуріти, з ким нам віднині доведеться мати справу», — подумав він.
— Ми дістанемо Рея Голліса, — заявив він інерціалам, що зібралися довкола нього.
— Замість містера Фоґельзанґа? — не зрозумів Сеймі Мундо.
— Дістанемо, тобто знищимо, — пояснив Джо. — За те, що він скоїв.
«Ґлен Ранситер, — думав він, — стоїть заморожений у прозорому пластиковому контейнері, прикрашеному пластиковими бутонами троянд. Пробуджується до напівжиття на одну годину на місяць. Згасає, слабне, стає дедалі кволішим… Господи, — він був у відчаї. — З усіх людей на світі. Людина, яка зараз нам так потрібна. І яку так переповнювало життя».
— У будь-якому разі тепер він буде ближче до Елли, — сказала Венді.
— Певною мірою, — погодився Джо. — Сподіваюся, ми встигли вкласти його у холодильний контейнер, перш ніж… — він не договорив, не бажаючи висловлювати своїх страхів. — Не люблю мораторіумів. А також їхніх власників. І мені не подобається Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ. Чому Ранситер надає перевагу швейцарським мораторіумам? Що не так із мораторіумом у Нью-Йорку?
— Це швейцарський винахід, — відповіла Еді Дорн. — І, згідно з незалежними дослідженнями, середня тривалість напівжиття у швейцарському мораторіумі на дві повних години довша, ніж у наших. Схоже, у швейцарців є свої секрети.
— ООН мала б заборонити напівжиття, — мовив Джо, — як втручання у природний цикл народження та смерті.
Ел Геммонд глузливо додав:
— Якби Бог схвалював напівжиття, то ми б народжувалися у контейнері, наповненому сухим льодом.
Дон Денні, що стояв біля контрольної панелі, сказав:
— Ми вже у зоні дії цюрихського мікрохвильового передавача. Решту вони зроблять самі.
Дон із похмурим виглядом відійшов від панелі управління.
— Веселіше, — підбадьорила його Еді Дорн. — Може, це й звучить трохи жорстоко, але подумай, як нам поталанило. Усі ми могли б зараз бути мертвими: чи від бомби, чи скошені лазерами вже після вибуху. Коли ми приземлимося, тобі стане краще. На Землі значно безпечніше.
— Те, що треба було летіти на Місяць, мало б нас насторожити, — мовив Джо.
«Мало б насторожити Ранситера», — усвідомив він.
— Через оту прогалину в законі, пов’язану з адмініструванням Місяця. Ранситер завжди говорив: «Ставтеся з підозрою до завдань, для виконання яких треба покидати Землю». Якби він був живий, саме це він зараз і сказав би. «Тим паче не ведіться, якщо потрібно летіти на Місяць. Надто багато організацій запобігання паранормальним втручанням вже на цьому обпеклося».
«Якщо він все таки прокинеться в мораторіумі, — подумав Джо, — це будуть його найперші слова. „Я завжди з підозрою ставився до Місяця“, — скаже він. Але його настороженість виявилася недостатньо сильною. Справа обіцяла надто великий прибуток. Він не міг втриматися. От на цю приманку вони його й спіймали. Він завжди знав, що все так і скінчиться».
Задні двигуни, вимкнені цюрихським мікрохвильовим передавачем, досі гуділи. Корабель затрусило.
— Джо, — сказав Тито Апостос, — тобі доведеться сказати Еллі про Ранситера. Ти це розумієш?
— Я думаю про це, відколи ми вилетіли з Місяця і рушили додому, — відповів Джо.
Різко сповільнившись, корабель готувався до посадки за допомогою своїх численних гомеостатичних допоміжних систем.
— І ще, — сказав Джо, — я мушу сповістити Асоціацію про те, що трапилося. Вони зітруть нас на порох. Одразу скажуть, що ми пішли туди як вівці на забій.
— Але ж Асоціація — наші друзі, — зауважив Семмі Мундо.
— Після такого фіаско у нас немає друзів, — відповів Ел Геммонд.
На краю цюрихського посадкового поля на них чекав гвинтокрил на сонячних батареях з логотипом мораторіуму «Любі браття». Поряд із ним стояв схожий на жука чоловік, одягнений за континентальною модою: твідова тога, м’які шкіряні мокасини, кармазиновий пояс і пурпурна тюбетейка з гвинтом літака. Власник мораторіуму подріботів до Джо, виставивши вперед руку в рукавичці, коли той ступив із трапа на рівну поверхню Землі.
— Судячи з вашого вигляду, радісною подорож не була, — сказав фон Фоґельзанґ, коли вони швидко потиснули руки. — Дозвольте моїм співробітникам піднятися на борт вашого симпатичного корабля і розпочати…
— Так, — обірвав його Джо. — Заходьте на борт і забирайте його.
Засунувши руки в кишені, він поплентався до кав’ярні біля посадкового поля, почуваючись пригнічено й похмуро. «Відтепер все буде як зазвичай, — усвідомив він. — Ми повернулися на Землю. Голліс нас не знищив — нам пощастило. Операція на Місяці, жахливе, огидне випробування, спроба заманити нас у пастку — тепер це все у минулому. Починається новий етап. І у нас немає над ним безпосередньої влади».