— П’ять центів, будь ласка, — сказали двері кав’ярні, відмовляючись відчинятися.
Він зачекав, поки якась парочка вийшла з кав’ярні, обережно протиснувся досередини, знайшов вільне місце і сів. Зсутулившись, поклавши руки на прилавок та зчепивши пальці в замок, він вивчав меню.
— Кави, — попросив Джо.
— Вершки чи цукор? — пролунало з гучномовця пересувної башточки, яка господарювала у кав’ярні.
— І те, й інше.
Віконечко прочинилося, чашка кави, два крихітних пакетики цукру і схожий на пробірку контейнер із вершками ковзнули вперед й опинилися перед ним на барній стійці.
— Один міжнародний поскред, будь ласка, — почулося з гучномовця.
— Спишіть із рахунку Ґлена Ранситера, компанія «Ранситер і компаньйони», Нью-Йорк, — відповів Джо.
— Введіть відповідну кредитну картку, — сказав гучномовець.
— Уже п’ять років, як вони заборонили мені користуватися кредитними картками, — мовив Джо. — Я й досі виплачую те, що заборгував у…
— Один поскред, будь ласка, — повторив динамік. Він почав загрозливо цокати. — Інакше через десять секунд я повідомлю в поліцію.
Джо передав поскред. Цокання припинилося.
— Нам такі як ви не потрібні, — почулося з динаміка.
— Одного дня, — розлючено мовив Джо, — такі як я повстануть і повалять вас, поклавши край тиранії гомеостатичних машин. Повернеться час людських цінностей, співчуття і звичайного тепла. І коли це трапиться, такі, як я, що пройшли крізь тяжкі випробування й справді потребують трохи гарячої кави, щоб стати на ноги і діяти далі, коли конче потрібно діяти, отримають гарячу каву, незалежно від того, є у них поскред чи ні. — Він підняв мініатюрний тюбик з вершками, але одразу поклав його на місце. — До того ж ваші вершки, молоко, чи що б там не було — скисли.
Гучномовець мовчав.
— Невже ви нічого не зробите? — запитав Джо. — Ви не вмовкали, коли хотіли отримати від мене поскред.
Платні двері кав’ярні відчинилися, і до приміщення зайшов Ел Геммонд. Він закрокував до Джо й сів поруч.
— Працівники мораторіуму забрали Ранситера у гвинтокрил. Вони готові злітати й хочуть знати, чи ти плануєш до них приєднатися.
— Поглянь на ці вершки, — відповів Джо. Він підняв тюбик. Рідина обліпила стінки густими грудочками. — Ось що отримуєш за поскред в одному з найсучасніших, технологічно найрозвинутіших міст на Землі. Я не піду звідси, поки не отримаю компенсації: або мені повернуть мій поскред, або замінять вершки на свіжі, щоб я міг випити кави.
Поклавши руку на плече Джо, Ел Геммонд втупився у нього пильним поглядом:
— У чому річ, Джо?
— Спершу сигарета, — відповів Джо. — Потім довідник дворічної давності на кораблі. А тепер мені подають вершки, що скисли тиждень тому. Я не розумію, Еле.
— Випий каву без вершків, — сказав Ел. — І сідай у гвинтокрил, щоб вони мали змогу відвезти Ранситера в мораторіум. Ми всі чекатимемо твого повернення на кораблі. А потім подамося до найближчого офісу Асоціації й детально відзвітуємо про те, що трапилося.
Джо підніс чашку з кавою і помітив, що напій був холодний та застояний і здавався звареним дуже давно: поверхню вкривала піниста пліснява. Він з огидою поставив її на місце. «В чому річ? — подумав він, — що зі мною відбувається?» Його огида раптом переросла у дивну невиразну паніку.
— Ну ж бо, Джо, — підганяв його Ел, міцно тримаючи за плече. — Облиш цю каву. Це неважливо. Зараз важливо доправити Ранситера до…
— Знаєш, хто дав мені той поскред? — запитав Джо. — Пет Конлі. І я одразу зробив з ним те, що завжди роблю з грішми. Пустив його на вітер. На чашку торішньої кави. — Він підвівся зі стільця, скоряючись руці Геммонда. — То, може, поїдеш зі мною в мораторіум? Мені знадобиться підтримка, особливо під час розмови з Еллою. Що робити? Звинувачувати в усьому Ранситера? Говорити, що летіти на Місяць було його рішенням? Це ж правда. Чи, може, сказати їй щось інше, сказати, що корабель зазнав аварії чи що це була природна смерть?
— Але ж Ранситера врешті-решт зв’яжуть із нею, — відповів Ел. — І він скаже їй правду. Тож і тобі треба сказати правду.
Вони вийшли з кав’ярні і рушили до гвинтокрила, що належав мораторіуму «Любі браття».
— Мабуть, я залишу цю розмову Ранситерові, — сказав Джо, коли вони опинилися на борту. — Чому б і ні? Летіти на Місяць було його рішенням. Нехай скаже їй сам. Він звик із нею розмовляти.