— Готові, джентльмени? — поцікавився фон Фоґельзанґ, що сидів у кріслі пілота. — Чи не час нам вирушити у скорботний шлях до останнього прихистку містера Ранситера?
Джо простогнав і втупився поглядом у вікно гелікоптера, зосередившись на спорудах, які обрамлювали цюрихське злітно-посадкове поле.
— Так, злітаємо, — відповів Ел.
Коли гвинтокрил відірвався від землі, власник мораторіуму натиснув кнопку на панелі управління. Кабіна наповнилася звучанням Missa Solemnis Бетговена, що, гучно перекочуючись, залунала з десятка динаміків, а численні голоси у супроводі підсиленого електронікою симфонічного оркестру знову і знову промовляли: Agnus dei, qui tollis peccata mundi.
— Ти знав, що Тосканіні підспівував виконавцям, коли був диригентом? — запитав Джо. — У записі «Травіати» чутно його голос під час арії Sempre Libera.
— Цього я не знав, — відповів Ел. Він спостерігав, як унизу пропливали елегантні, міцно збудовані багатоквартирні будинки Цюриха. Джо теж мимоволі задивився на це величне гордовите видовище.
— Libera me, Domine, — сказав Джо.
— Що це значить?
— Це означає, — відповів Джо, — «Боже, змилостися наді мною». Невже не знаєш? Хіба це не загальновідома річ?
— Чому це спало тобі на думку? — запитав Ел.
— Музика, клята музика, — відповів Джо, а тоді звернувся до Фоґельзанґа: — Вимкніть музику. Ранситер її не чує. Я єдиний, хто може чути, а мені зараз не до цього.
— Ти ж не хочеш слухати, правда? — перепитав він у Ела.
— Заспокойся, Джо, — відповів Ел.
— Ми веземо нашого покійного роботодавця у місце, яке зветься мораторіум «Любі браття», а ти кажеш «заспокойся». Знаєш, Ранситер не був зобов’язаний летіти з нами на Місяць. Він міг би відправити нас і лишитися в Нью-Йорку. Тож тепер найжиттєлюбніша, найбільш сповнена життям людина з усіх, кого мені доводилось знати…
— Порада вашого темношкірого товариша дуже доречна, — втрутився в розмову власник мораторіуму.
— Яка порада? — запитав Джо.
— Заспокоїтися. — Фон Фоґельзанґ відкрив бардачок на панелі управління гвинтокрила і передав Джо барвисту коробочку. — Розжуйте одну, містере Чип.
— Жуйка-транквілізатор, — мовив Джо, беручи коробку. Він автоматично її відкрив. — Жуйка-транквілізатор із ароматом персика.
— Варто прийняти? — запитав він у Ела.
— Краще прийми, — відповів Ел.
— Ранситер ніколи не ковтнув би транквілізатор за таких обставин, — сказав Джо. — Ґлен Ранситер взагалі ніколи в житті не приймав транквілізаторів. А знаєш, що я щойно зрозумів, Еле? Він віддав своє життя, щоб урятувати наші. В опосередкований спосіб.
— Дуже опосередкований, — сказав Ел і додав: — Ось ми й на місці.
Гвинтокрил почав спускатися до мітки, нанесеної на пласкому даху будинку.
— Гадаєш, ти зможеш зібрати себе докупи? — запитав він у Джо.
— Я зможу зібратися, коли знову почую голос Ранситера, — відказав той. — Коли знатиму, що якийсь різновид життя, напівжиття, й досі його не полишив.
— Я б не хвилювався з цього приводу, містере Чип, — бадьоро заявив власник мораторіуму. — Зазвичай ми отримуємо достатній протофазоновий потік. На початку. Страждання починаються пізніше, коли значний період напівжиття вже позаду. Але за розумного планування це можна відкласти на багато років.
Він вимкнув двигун гелікоптера і торкнувся важеля, який відкривав двері кабіни.
— Ласкаво просимо до мораторіуму «Любі браття», — сказав Фоґельзанґ. Він вивів обох пасажирів на посадковий майданчик на даху. — Моя особиста секретарка, міс Бізон, проведе вас до переговорної зали. Якщо ви зачекаєте там, потрохи заспокоюючись від довколишніх кольорів та текстур, я накажу доставити туди містера Ранситера, щойно наші техніки налагодять із ним контакт.
— Я хочу бути присутнім протягом усього процесу, — сказав Джо. — Хочу бачити, як ваші техніки встановлять зв’язок.
— Можливо, як його друг, ви допоможете йому зрозуміти, — звернувся власник мораторіуму до Ела.
— Ми повинні зачекати в залі, Джо, — пояснив той.
Джо розгнівано зиркнув на Ела.
— Дядечко Том, — сказав Чип.
— Так прийнято в усіх мораторіумах, — мовив Ел. — Ходімо зі мною до зали.
— Скільки на це потрібно часу? — запитав Джо у власника мораторіуму.
— Протягом перших п’ятнадцяти хвилин ми так чи інакше знатимемо, чи зможемо його повернути. Якщо за цей час нам не вдасться отримати адекватного сигналу…
— То ваші спроби триватимуть усього п’ятнадцять хвилин? — обурився Джо.