«Вибух, — подумав він. — Надвисока температура від бомби».
Чип мовчки втупився поглядом у зморщене, потемніле від жару обличчя. І він знав, хто це, хоч і насилу її упізнав.
Венді Райт.
«Напевне, вона зайшла до кімнати десь посеред ночі, — міркував Джо, — а потім у її тілі чи довкола неї розпочався якийсь процес». Вона відчула це й заповзла у шафу, сховавшись, щоб він не дізнався. Воно охопило її в останні кілька годин життя, а може, хвилин, — він сподівався, що це тривало всього хвилини, проте вона не видала ані звуку. Не розбудила його. «Або ж, — думав Чип, — вона намагалася, та не змогла, не змогла привернути мою увагу. Може, лише коли її спроби розбудити мене зазнали невдачі, вона й заповзла у цю шафу».
«Молю Бога й сподіваюся, — думав він, — що це тривало не довго».
— Ви ніяк не зможете їй допомогти? — запитав Джо у фон Фоґельзанґа. — В мораторіумі?
— Надто пізно. У ній не лишилося ані крихти напівжиття. Тіло зазнало цілковитої руйнації. Це… та дівчина?
— Так, — кивнув він.
— Краще вам покинути готель. Негайно. Заради вашої ж безпеки. Голліс — це ж Голліс, правильно? — зробить із вами те саме.
— Мої сигарети, — сказав Джо. — Висушені. Довідник дворічної давності на кораблі. Прокислі вершки й запліснявіла кава. Застарілі гроші.
Причина спільна — старіння.
— Тоді, на Місяці, коли ми повернулися на корабель, вона так і сказала: «Я почуваюся старою». Він замислився, намагаючись погамувати свій страх, який тепер переростав у жах. «Однак той голос у відеофоні, — подумав Джо. — Голос Ранситера. Що це могло б означати?»
Він не бачив загальної картини, не міг збагнути значення всього цього. Голос Ранситера у слухавці відеофона не вкладався у жодну теорію, яку він міг би вибудувати чи уявити.
— Радіація, — сказав фон Фоґельзанґ. — Мені здається, вона зазнала впливу великої дози радіації, ймовірно, за якийсь час до цього. Я б навіть сказав, величезної дози.
— Думаю, вона померла через вибух, — відповів Джо. — Той, від якого загинув Ранситер.
«Частинки кобальту, — сказав Чип подумки. — Гарячий пил, що осів на неї і яким вона надихалася. Але тоді всі ми так помремо. Швидше за все, нас він також не оминув. Цей пил у мене в легенях. І в Ела. І в решти інерціалів. У такому разі ми нічого не вдіємо. Надто пізно. Ми про це не подумали, — усвідомив Джо. — Нам навіть на думку не спало, що вибух був наслідком мікронної ядерної реакції. Не дивно, що Голліс дозволив нам утекти. Та все ж…»
Це пояснювало смерть Венді і пересушені сигарети. Але не застарілий довідник, монети, що вийшли з обігу, чи зіпсованість вершків та кави.
Це також не пояснювало голос Ранситера, той нескінченний монолог у відеофоні готельного номера. Який припинився, щойно слухавку зняв фон Фоґельзанґ. «Коли хтось інший спробував його почути, — усвідомив Чип. — Мені треба повертатися до Нью-Йорка, — думав Джо. — І всім, хто був на Місяці під час вибуху, треба зібратися разом і поміркувати, як цьому протидіяти. Насправді, лише так ми зможемо дійти до якогось рішення. Або ж усі помремо — одне за одним, як це трапилося з Венді. Чи навіть у якийсь гірший спосіб, якщо це можливо».
— Попросіть в адміністратора, аби принесли поліетиленовий пакет, — звернувся Джо до власника мораторіуму. — Я покладу її туди й заберу з собою до Нью-Йорка.
— Хіба це не справа поліції? Таке жахливе вбивство. Слід сповістити їх про те, що трапилося.
— Просто попросіть принести пакет, — мовив Джо.
— Гаразд. Це ваша співробітниця, — власник мораторіуму рушив коридором.
— Колись була, — сказав Джо. — Вже ні.
«Напевне, це був би її перший раз, — подумав він. — Але, можливо, у якомусь сенсі так навіть краще. Венді, я забираю тебе з собою, забираю тебе додому».
Але не так, як він планував.
Різко порушивши загальну мовчанку, Ел Геммонд звернувся до інерціалів, що сиділи навколо величезного дубового столу для переговорів:
— Джо повернеться з хвилини на хвилину, — для певності він поглянув на наручний годинник. Той, схоже, зупинився.
— А тим часом, — мовила Пет Конлі, — пропоную подивитися по телевізору вечірні новини й дізнатися, чи Голліс вже встиг підкинути журналістам звістку про смерть Ранситера.
— У сьогоднішній газеті про це не було ані слова, — сказала Еді Дорн.
— Теленовини значно актуальніші, — відповіла Пет. Вона простягнула Елу п’ятдесят центів, щоб увімкнути телевізор, розташований за шторкою в глибині переговорної кімнати — неймовірний кольоровий поліфонічний 3D-апарат, яким так пишався Ранситер.