— Або Діснея, — відповів Ел, — або, якщо це старіша монета, то Фіделя Кастро. Дай-но гляну.
— Ще одна виведена з обігу монета, — сказала Пет Конлі, поки Семмі передавав п’ятдесят центів Елу.
— Ні, — відповів Ел, оглядаючи монету, — вона торішня. І з датою тут усе гаразд. Абсолютно нормальна. Будь-який апарат у світі її прийняв би. І телевізор теж.
— Тоді у чому річ? — боязко запитала Еді Дорн.
— Саме в тому, що сказав Сем, — відповів Ел Геммонд. — На ній не та голова. — Він підвівся, приніс монету Еді й поклав її у вологу долоню жінки. — Кого вона тобі нагадує?
Помовчавши, Еді сказала:
— Я… не знаю.
— Звісно, що знаєш, — сказав Ел.
— Гаразд, — різко мовила Еді, визнаючи це проти власної волі. Вона стрімко повернула монету, кривлячись від огиди.
— Це голова Ранситера, — сказав Ел до всіх, хто зібрався навколо великого столу.
— Додай це до списку, — сказала Тіппі Джексон, перериваючи загальну мовчанку. Її голос було ледь чутно.
— Я бачу тут два паралельні процеси, — заговорила Пет після того, як Ел повернувся на своє місце і почав вносити правки у папірець. — Перший процес стосується старіння. Це очевидно, й усі ми з цим погоджуємося.
— А другий? — запитав Ел, підводячи голову.
— Я не зовсім упевнена, — відказала Пет, завагавшись. — Це якось пов’язано з Ранситером. Думаю, нам варто оглянути всі інші монети. І паперові гроші теж. Дайте мені трохи подумати.
Одне за одним люди діставали гаманці, сумочки, порпалися у кишенях.
— У мене купюра в п’ять поскредів, — сказав Джон Ілд, — із прекрасним естампом портрета містера Ранситера. Решта… — він пильно подивився на те, що тримав у руках. — Нормальні. З ними все в порядку. Показати вам ті п’ять поскредів, містере Геммонд?
— У мене таких два, — сказав Ел. — Уже два. Хто ще?
Він зміряв поглядом усіх присутніх. Шестеро інерціалів підняли руки.
— У восьми з нас, — сказав він, — є те, що, гадаю, відтепер можна у певному сенсі називати грошима Ранситера. Ймовірно, до вечора всі гроші стануть Ранситеровими. Або ж за два дні. У будь-якому разі гроші Ранситера увійдуть в обіг: їх прийматимуть автомати та пристрої, і ними можна буде платити.
— А може, й ні, — зауважив Дон Денні. — Чому ти так вирішив? Те, що ти називаєш грішми Ранситера… — він тицьнув пальцем у купюру, яку тримав у руках. — Чому банки мали би їх приймали? Їх було випущено незаконно. Уряд їх не затверджував. Це забавки, а не гроші.
— Гаразд, — розсудливо сказав Ел. — Можливо, вони несправжні, можливо, банки їх не приймуть, однак питання не в цьому.
— Питання у тому, — мовила Пет Конлі, — в чому полягає цей другий процес, що означають такі об’явлення Ранситера?
— Саме в цьому він і полягає, — кивнув Дон Денні. — Ці об’явлення Ранситера і є другим процесом, паралельним занепадові. Деякі монети застарівають, на інших проявляється портрет чи бюст Ранситера. Знаєте, що я думаю? Я думаю, що ці процеси йдуть у протилежних напрямках. Один — це відхід, так би мовити. Відмирання. Це перший процес. Другий процес — це виникнення, але виникнення того, чого раніше не існувало.
— Здійснення бажань, — тихо промовила Еді Дорн.
— Пробач, не розумію, — сказав Ел.
— Можливо, це те, чого хотів Ранситер, — сказала Еді. — Аби його портрет був на платіжних засобах, на всіх наших грошах, включно з металевими монетами. Це ж грандіозно.
— Тоді як бути з коробками сірників? — запитав Тито Апостос.
— Мабуть, — погодилася Еді, — це значно менш грандіозно.
— Наша компанія вже рекламується на коробках сірників, — зауважив Дон Денні. — І на телебаченні, а також в газетах і журналах. Ну і надсилаючи людям нікому не потрібні листи поштою. Цим займається PR-відділ. Загалом Ранситеру було начхати на цю складову його бізнесу, і він вже точно не переймався коробками сірників. Якби все це було якоюсь матеріалізацією його бажань, то обличчя Ранситера з’явилося б швидше у телевізорі, ніж на грошах чи коробках сірників.
— А, може, його й справді показують по телевізору? — запитав Ел.
— Саме так, — погодилася Пет Конлі. — Цього ми ще не перевіряли. Ні в кого не було часу дивитися телевізор.
— Семмі, — сказав Ел, повертаючи йому п’ятдесятицентову монету, — ввімкни телевізор.
— Не впевнена, чи хочу це бачити, — сказала Еді, коли Семмі Мундо опустив монетку в отвір й почав крутити перемикачі, щоб налаштувати трансляцію.
Двері кімнати відчинилися. Перед ними стояв Джо Чип, й Ел одразу помітив вираз його обличчя.
— Вимкни телевізор, — мовив Ел і звівся на ноги. Всі присутні спостерігали, як він підходив до Джо.