— Джо, що трапилося? — запитав він. Тоді почекав якусь мить, але Чип не відповідав. — У чому річ?
— Я винайняв корабель, щоб повернутися, — хрипко промовив Джо.
— Разом із Венді?
— Випишіть чек, щоб заплатити за корабель. Він на даху. В мене не вистачило грошей, — сказав Джо.
— Ви уповноважені проводити оплати? — звернувся Ел до Волтера В. Вейлза.
— За такі речі можу. Піду владнаю все з перевізником.
Прихопивши з собою портфель, Вейлз вийшов з кімнати. Джо й далі мовчки стояв у дверях. Тепер він виглядав на сотню років старшим, ніж тоді, як Ел бачив його востаннє.
— Вона у моєму кабінеті. — Джо відвернувся від столу. Він кліпав очима, вагаючись. — Думаю, вам не варто це бачити. Власник мораторіуму був поряд, коли я її знайшов. Сказав, що нічого не може вдіяти. Минуло забагато часу. Роки.
— Роки? — спитав Ел тремтячим голосом.
— Ходімо до кабінету, — сказав Джо. Він вивів Ела з переговорної кімнати у вестибюль, і вони рушили до ліфта. — Повертаючись сюди, у кораблі я напхався транквілізаторами. Їхню вартість включено в рахунок. Власне, зараз я почуваюся значно краще. У певному сенсі я нічого не відчуваю. Мабуть, це ефект транквілізаторів. Гадаю, коли їх дія скінчиться, воно знову на мене накотиться.
Прибув ліфт. Вони мовчки спускалися, не зронивши ні слова, аж поки не опинилися на третьому поверсі, де був розташований кабінет Джо.
— Я не раджу тобі дивитися, — Джо відчинив офіс і провів Ела всередину. — Тобі вирішувати. Якщо я це зніс, то й ти, напевне, переживеш.
Він увімкнув світло.
— Святий Боже, — трохи помовчавши, сказав Ел.
— Не відкривай, — застеріг Джо.
— Я й не збирався відкривати. Сьогодні вранці чи вчора?
— Найімовірніше, це трапилося раніше, ще до того, як вона дійшла до моєї кімнати. Ми — тобто я і власник мораторіуму — знайшли рештки тканини в коридорі. Поруч із моїми дверима. Але, напевне, вона почувалася добре — чи майже добре — коли йшла вестибюлем: в будь-якому разі ніхто не помітив нічого надзвичайного. А в такому великому готелі завжди наглядають за відвідувачами. Тому те, що вона змогла дійти до моєї кімнати…
— Так, це свідчить, що вона могла щонайменше ходити. Так чи інакше, це видається логічним.
— Я думаю про тих, хто залишився, — мовив Джо.
— Що ти хочеш сказати?
— З нами трапиться те саме.
— Як це можливо?
— А як це могло трапитися з нею? Це все через вибух. Ми помремо точнісінько таким самим способом, одне за одним. По черзі. Аж поки не лишиться нікого. Аж поки кожен із нас не перетвориться на десять фунтів шкіри й волосся у пластиковому пакеті, ну і кілька висушених кісток на додачу.
— Гаразд, — відповів Ел. — Є якась сила, що спричиняє швидкий розпад. Вона почала діяти, відколи стався той вибух на Місяці, з нього все почалося. Це ми вже знаємо. Ми також знаємо — або гадаємо, ніби знаємо — що є інша сила, контрсила, яка діє у протилежному напрямку. Це якось стосується Ранситера. Його портрет з’являється на наших грошах. Коробка з сірниками…
— Я чув його голос у відеофоні, — сказав Джо. — У готелі.
— У відеофоні? Як таке могло трапитись?
— Не знаю. Але це правда. Я не бачив його на екрані, відео не було. Лише його голос.
— І що ж він сказав?
— Нічого особливого.
Ел пильно поглянув на нього.
— А він тебе чув? — врешті запитав він.
— Ні. Я намагався. Проте це був односторонній зв’язок. Я лише слухав його, от і все.
— То он чому я не міг до тебе додзвонитися.
— Так, — кивнув Джо.
— Ми саме вмикали телевізор, коли ти прибув. Уявляєш, у газетах ні слова про його смерть. Який жах, — Елу не подобався вигляд Джо Чипа. «Старий, дрібний і стомлений, — подумав він. — Невже це починається саме так? Нам необхідно встановити контакт із Ранситером. Просто чути його недостатньо. Очевидно, він намагається зв’язатися з нами, але…
Ми маємо встановити з ним контакт, якщо хочемо врятуватися».
— Просто побачити його по телевізору навряд чи нам якось допоможе, — сказав Джо. — Це не надто відрізнятиметься від того телефонного дзвінка. Хіба що він скаже нам, як із ним зв’язатися. Можливо, він і справді скаже. Можливо, він знає. Можливо, він розуміє, що трапилося.
— В такому разі він мав би розуміти, що трапилося з ним. А це якраз те, чого ми не знаємо.
«У якомусь сенсі, — думав Ел, — він має бути живим, хоч мораторіуму і не вдалося його пробудити. Цілком зрозуміло, що Фоґельзанґ зробив усе можливе для такого важливого клієнта».