— І тепер ми розуміємо, чому, — сказав Ел. — Сорок років тому значно більше продуктів у супермаркетах продавалося у консервованому, а не замороженому вигляді. Це може стати нашим єдиним джерелом харчів, твоя правда. — Він задумався. — Однак всього за день усе стрибнуло від двох років до сорока. Завтра о цій порі це може бути вже сто років. Немає їжі, яка б не зіпсувалася за сто років, навіть якщо це консерви.
— Китайські яйця, — мовив Джо. — Тисячолітні яйця, які закопують у землю.
— Але ж мова не тільки про нас, — сказав Ел. — Пам’ятаєш ту стареньку в Балтиморі? Ця штука вплинула і на її покупку, на азалію.
«Невже весь світ приречений на голодну смерть через той вибух на Місяці? — запитував він у себе. — Чому це стосується всіх, а не лише нас?»
— А ось і… — сказав Джо.
— Помовч хвильку, — попросив Ел. — Мені треба дещо обдумати. Можливо, Балтимор існує лише там, куди йде один із нас. А супермаркет «Щасливі люди» щез, щойно ми звідти поїхали. Цілком можливо, що все це відбувається лише з нами — тими, хто був тоді на Місяці.
— Це філософська проблема, яка не має ані ціни, ані значення, — відповів Джо. — Це неможливо довести або спростувати.
— Для тієї старенької у сукняному пальті чорничного кольору вона була б важливою. Як і для всіх інших, — саркастично мовив Ел.
— А ось і майстер, — сказав Джо.
— Я щойно подивився інструкцію, — почав майстер, — до вашого магнітофона. — Зі збентеженим виразом обличчя він простягнув Елу буклет. — Погляньте. — Але одразу ж забрав назад. — Я позбавлю вас необхідності це все перечитувати, просто подивіться ось тут, на останній сторінці, де вказано, хто виготовив цю кляту штуку і куди її відправляти на гарантійний ремонт.
— Виготовлено Ранситером із Цюриха, — прочитав уголос Ел. — А пункт гарантійного обслуговування в Північноамериканській Конфедерації розташований у Де-Мойні. Те саме, що і на сірниковій коробці.
Він передав буклет Джо і сказав:
— Їдьмо у Де-Мойн. Оцей буклет — перше об’явлення, яке поєднує ці два місця. «Цікаво, чому саме Де-Мойн?» — подумки запитав у себе Ел.
— А ти не пригадуєш, — звернувся він до Джо, — чи був Ранситер за життя якось пов’язаний із Де-Мойном?
— Ранситер там народився, — відповів Джо. — Провів там перші п’ятнадцять років свого життя. Час від часу він згадував те місто.
— Тож тепер, після смерті, він туди повернувся. У той чи інший спосіб. — «Ранситер у Цюриху, — міркував він, — але також у Де-Мойні. У Цюриху його мозок виказує певний метаболізм: його фізичне напівживе тіло перебуває в холодильному контейнері в мораторіумі „Любі браття“, але, попри це, з ним не вдається вийти на зв’язок. У Де-Мойні його немає фізично, однак там, очевидно, з ним можна встановити контакт. Власне, ми вже його встановили за посередництвом цієї інструкції, принаймні односторонній — від нього до нас. А тим часом, — думав він, — наш світ занепадає, рухається у зворотному напрямку, виносячи на поверхню минулі фази дійсності. Можливо, під кінець тижня ми прокинемося і побачимо за вікном древні гуркотливі трамваї, які сунутимуть уздовж П’ятої Авеню. Trolley Dodgers», — подумав він, запитуючи себе, що це означає. Забутий лексичний зворот, що прийшов із минулого; примарна, далека еманація у його свідомості, що тепер заступала собою актуальну реальність. Навіть від цього нечіткого усвідомлення, все ще тільки суб’єктивного, йому було не по собі: воно стало раптом надто реальним, сутністю, про існування якої він нічого не знав ще якусь мить тому. — Trolley Dodgers, — сказав він уголос. Минуло щонайменше сто років. Але цей термін нав’язливо засів у його свідомості. Він ніяк не міг його забути.
— Звідки ви це знаєте? — запитав майстер. — Ніхто вже й не пам’ятає. Це стара назва Brooklyn Dodgers. — Він з підозрою зиркнув на Ела.
— Краще нам піднятися нагору, — запропонував Джо. — І впевнитися, що з ними все гаразд. Перш ніж вирушимо до Де-Мойна.
— Якщо не дістанемося туди якнайшвидше, — сказав Ел, — то поїздка може тривати день або й два. — «Бо засоби пересування деградують, — подумав він. — Від ракетних двигунів до реактивних літаків, від реактивних літаків до поршневих літальних апаратів, а потім вже такий наземний транспорт, як поїзди на паровій тязі та, врешті, запряжені кіньми вози. Однак регрес навряд чи зайде так далеко, — подумки сказав він собі. — Хоча ми вже маємо перед очима сорокарічний магнітофон із гумовими роликами й пасиками. Тож, можливо, все буде саме так».
Вони з Джо швидко підійшли до ліфта. Джо натиснув кнопку і вони чекали — обоє на межі, не мовлячи ні слова, поринувши у роздуми.