— Я піду до інших, — сказав він. — Так, я розумію. Це дуже боляче?
Тиша, а потім байдужий голос прошепотів:
— Ні, це не дуже боляче. Я просто… — Голос згас. Знову запанувала тиша.
— Ну, може, ще колись побачимося, — сказав Джо. Він знав, що так не можна казати — сам злякався, почувши, що белькоче такі дурниці. Але нічого кращого не спадало на думку. — Добре, висловлюся інакше, — сказав він, хоч і знав, що Ел уже його не чує. — Сподіваюся, що тобі покращає. Я ще повернуся, після того як розповім їм про той напис на стіні. Попрошу їх не приходити сюди і не зазирати до вбиральні, бо це може… — Він намагався підібрати правильні слова. — Бо вони можуть тебе потурбувати, — закінчив Джо.
Жодної відповіді.
— Ну, бувай! — попрощався Чип і вийшов із темряви вбиральні. Він невпевнено поплентався коридором до переговорної кімнати. Спинившись на мить, Джо глибоко й різко вдихнув, а тоді штовхнув двері.
По телевізору, вмонтованому у стіну в кінці кімнати, йшла гучна реклама засобу для миття. На великому кольоровому 3D-екрані домогосподарка прискіпливо обдивилася рушник із замінника хутра видри і різким, пронизливим голосом заявила, що йому не місце у її ванній.
Тоді на екрані з’явилася ванна кімната, на стіні якої також виднілося графіті. На цей раз тим самим знайомим почерком було написано:
Схились над унітазом
І пірнай тепер.
Ви всі померли. А я не вмер.
Однак той напис у переговорній бачила всього одна людина. Джо стояв на самоті посеред порожньої кімнати. Всі інші — вся їхня група — зникли.
Він запитував себе, де вони можуть бути. І чи протягне він достатньо довго, аби їх знайти. Це видавалося малоймовірним.
Розділ 10
Запах поту вибив вас із колії? Спрей або роликовий дезодорант «Убік» покладуть край хвилюванням і повернуть вас у вир подій. Десять днів безперервного захисту! Безпечний, якщо дотримуватись правил використання відповідно до програми сприяння сумлінному догляду за тілом.
— А тепер ми повертаємося до Джима Гантера й програми новин, — мовив диктор.
На екрані з’явилося щасливе, гладко виголене обличчя ведучого.
— Сьогодні Ґлен Ранситер повернувся до місця свого народження, однак ця подія не сповнила радістю наші серця. Вчора компанію «Ранситер і компаньйони», мабуть, одну з найвідоміших організацій запобігання паранормальним втручанням на нашій планеті, спіткало велике горе. Під час вибуху на Місяці внаслідок терористичної атаки у підземній споруді, назву якої не розголошують, Ґлен Ранситер зазнав несумісних із життям поранень і невдовзі помер, перш ніж його останки встигли помістити у холодильний контейнер. Мораторіум «Любі браття» у Цюриху, куди його привезли, зробив усе можливе, щоб повернути Ранситера до напівжиття, але все виявилося марним. Визнавши даремність подальших зусиль, мораторіум відмовився від спроб відродити цього великого чоловіка, і тіло Ґлена Ранситера було доставлено сюди — у Де-Мойн — де й перебуватиме надалі у мортуарії «Простий пастор».
На екрані було видно старомодну білу дерев’яну споруду, довкола якої снувала юрба людей.
«Цікаво, хто дозволив перевезти тіло до Де-Мойна?» — подумав Джо.
— Таке скорботне, продиктоване невблаганною необхідністю рішення прийняла дружина Ґлена Ранситера, — вів далі голос диктора, — тож тепер ми стали свідками фіналу цієї печальної історії. Місіс Еллу Ранситер, що й сама перебуває у холодильному контейнері і до якої, як сподівалися, мав невдовзі приєднатися її чоловік, повернули до тями через горе, що спіткало її родину. Місіс Ранситер дізналася про цю сумну звістку сьогодні вранці й прийняла рішення полишити спроби пробудити запізніле напівжиття у чоловікові, з яким так сподівалася врешті-решт возз’єднатися. Її надії було зруйновано суворою реальністю.
На мить на телеекрані з’явилася нерухома прижиттєва фотографія Елли.
— Згорьовані співробітники фірми «Ранситер і компаньйони», — вів далі диктор, — зібралися на урочисту церемонію поховання у каплиці мортуарію «Простий пастор», де, тамуючи біль від втрати, готуються віддати останню шану покійному.
Тепер на екрані з’явився дах мортуарію. Було видно, як у припаркованому кораблі відкрився люк, і звідти вийшла група чоловіків та жінок. Їх зупинив репортер із мікрофоном у руці.
— Скажіть, сер, — почувся голос тележурналіста, — окрім того, що ви працювали на Ґлена Ранситера, чи знали ви його особисто? Не лише як свого керівника, а й як людину?