А завтра він, вочевидь, виявить вдома циліндричний фонограф, у якому потрібно буде крутити ручку. І слухати доведеться крикливі декламування «Отче наш».
Його увагу привернула свіжа на вигляд газета, що лежала у віддаленому кутку дивана. Він взяв її до рук і поглянув на дату: вівторок, 12 вересня 1939 року. Тоді зиркнув на заголовки.
Французи заявляють, що прорвали лінію Зіґфрида Повідомляють про просування вперед біля Саарбрюккена Уздовж західного фронту заповідається велика битва
«Цікаво, — подумки промовив він. — Друга світова війна щойно почалася. І французи думають, що вони її виграють». Він перейшов до інших заголовків.
Польські джерела стверджують, що німецький наступ зупинено Загарбники кидають у бій нові сили Лінія фронту лишається незмінною
Газета коштувала три центи. Це також його зацікавило. «Що зараз купиш за три центи?» — запитав він себе. Джо жбурнув газету на диван і знову здивовано замислився над тим, що вона була свіжісінька: «Може, день чи два, — припустив він. — Не більше. Тож тепер я можу нарешті зорієнтуватися у часі: я чітко знаю, як далеко зайшла регресія».
Блукаючи квартирою й вистежуючи різноманітні зміни, він опинився перед комодом у спальні. Зверху на ньому стояло декілька фотографій у рамках під склом.
На всіх був Ранситер. Але не той Ранситер, якого він знав. На них він був спершу немовлям, потім маленьким хлопчиком і врешті — юнаком. Ранситер із минулого, та все ж упізнаваний.
Діставши гаманець, Джо не знайшов там жодної фотографії своєї сім’ї чи друзів — лише фото Ранситера. Ранситер був усюди! Він поклав гаманець назад до кишені, й раптом усвідомив, що той зроблений зі справжньої волової шкіри — не з пластику. Джо аж підскочив від подиву. Що ж, цього можна було очікувати. У ті часи натуральна шкіра була доступною. «Ну і що з того?» — запитав він себе. Ще раз витягнувши гаманець, Чип ретельно його оглянув. Провів пальцями по шкірі — відчуття було цілком новим та незвичним, до того ж приємним. «У стократ ліпше за пластик», — вирішив він.
У вітальні довелося пововтузитись, шукаючи звичний поштовий отвір — порожнину в стіні, де мала бути сьогоднішня пошта. Він зник. Його більше не існувало. Джо замислився, намагаючись уявити давні способи доставки пошти. На підлозі за дверима квартири? Ні. У якійсь скриньці — він згадав термін поштова скринька. Гаразд, отже, листи мають бути у поштовій скриньці, але де ці скриньки зазвичай ставили? На вході до будівлі? Він тьмяно пригадував, що це мало б бути так. Доведеться вийти з квартири. Пошту, ймовірно, можна буде забрати на першому поверсі — на двадцять поверхів нижче.
— П’ять центів, будь ласка, — заявили вхідні двері, коли він спробував їх відчинити. Що-що, а це лишилося незмінним. Платні двері мали у собі якусь вроджену впертість. Напевне, вони протримаються довше, за будь-що інше. Триматимуться навіть тоді, як регресує все місто… якщо не цілий світ.
Джо вкинув монетку в отвір і швидко попрямував вестибюлем до ескалатора, яким користувався всього кілька хвилин тому. Однак той вже встиг перетворитися на проліт нерухомих бетонних сходів. «Спускатися двадцять прольотів, — подумав він. — Крок за кроком. Неможливо, ніхто на таке не здатний». Ліфт. Джо вже рушив до нього, однак раптом згадав, що трапилося з Елом. «Припустимо, цього разу я побачу те, що бачив він. Стару металеву клітку, підвішену на тросі, якою керуватиме літній маразматик, одягнений у кепку ліфтера. То буде видіння не з 1939 року, а з 1909-го — набагато потужніша регресія, ніж ті, які мені поки траплялися. Краще не ризикувати й піти сходами».
Скрушно зітхнувши, Джо почав спускатися.
Він вже майже подолав половину шляху, коли у мозку спалахнула лиховісна думка. Він не зможе повернутися нагору: ані до квартири, ані на дах, де чекало таксі. Зійшовши на перший поверх, він буде змушений там і лишатися, можливо, навіть назавжди. Хіба що цей «Убік» настільки потужний, що відновить ліфт чи ескалатор. «Наземний транспорт, — подумки промовив він. — Яким він, в біса, буде, коли я врешті спущуся? Поїзд? Критий фургон?»