Він закрокував геть від «Форда» 1929 року, прихопивши з собою пляшку.
Через десять хвилин біплан Curtiss-Wright було вже заправлено. Пропелер запустили вручну, і, несучи на борту Джо Чипа та Джесперсена, літак почав безладно й незграбно снувати злітною смугою, то зриваючись угору, то знову вдаряючись колесами об землю. Джо мовчки зціпив зуби.
— Надто велика вага, — апатично сказав Джесперсен. Він не здавався стривоженим. Літак нарешті зірвався в повітря, залишаючи злітну смугу внизу. Він гучно дзижчав над дахами будинків, рухаючись на захід.
— Як довго нам летіти? — прокричав Джо.
— Залежить від того, чи вітер буде попутний. Важко сказати. Ймовірно, дістанемося завтра опівдні, якщо пощастить.
— То, може, скажете мені тепер, — прокричав Джо, — що у тій пляшці?
— Часточки золота, розчинені в мінеральній олії, — прокричав у відповідь пілот.
— Скільки золота? Дуже багато?
Джесперсен повернув голову і вищирився замість відповіді. Можна було й не казати — це було очевидно.
Тим часом старий біплан Curtiss-Wright попихкотів далі у напрямку Айови.
О третій пополудні наступного дня вони дісталися летовища у Де-Мойні. Приземлившись, пілот подався кудись у невідомому напрямку зі своєю пляшкою золотих пластівців. Відчуваючи в усьому тілі біль та задерев’янілість від довгого сидіння, Джо вибрався з літака, постояв якийсь час, розтираючи занімілі ноги, а потім невпевнено рушив до крихітної авіаконтори.
— Можна скористатися вашим телефоном? — запитав він у вже немолодого простакуватого на вигляд клерка, що сидів згорбившись над картою погоди, цілком занурившись у своє заняття.
— Якщо маєте п’ять центів, — труснувши шевелюрою, що стирчала в різні боки, клерк вказав на громадський телефон.
Джо перебрав гроші, відкладаючи вбік усі монети з профілем Ранситера. Врешті знайшов п’ятицентовик того періоду з головою індіанця з одного боку і бізоном з іншого та поклав його перед службовцем.
— Угу, — пробурмотів клерк, не піднімаючи голову.
Взявши місцевий телефонний довідник, Джо знайшов номер мортуарію «Простий пастор». Він продиктував номер оператору, й одразу на іншому кінці дроту пролунала відповідь:
— Мортуарій «Простий пастор». Говорить містер Бліс.
— Я прибув на поховання Ґлена Ранситера, — сказав Джо. — Я спізнився? — подумки він молився, щоб це було не так.
— Поховальна церемонія саме триває, — відповів містер Бліс. — Де ви зараз, сер? Прислати за вами машину? — в його голосі вчувався роздратований осуд.
— Я в аеропорту, — сказав Джо.
— Варто було прибути раніше, — дорікнув містер Бліс. — Навряд чи вам вдасться застати хоч частину церемонії. Однак тіло містера Ранситера буде доступне для прощання до завтрашнього ранку. Чекайте на нашу машину, містере…
— Чип, — підказав Джо.
— Саме так, на вас чекали. Кілька близьких покійного просили, щоб ми очікували на ваше прибуття, а також на прибуття містера Геммонда і, — він зробив паузу, — міс Райт. Вони з вами?
— Ні, — відповів Джо. Він поклав слухавку, а потім сів на вигнуту гладеньку дерев’яну лаву, звідки міг спостерігати за машинами, що під’їжджали до аеропорту. «У будь-якому разі, — подумки сказав він собі, — я прибув вчасно, щоби приєднатися до решти групи. Вони ще не поїхали з міста, і це найголовніше».
— Містере, а ходіть-но сюди на хвильку, — гукнув до нього літній клерк.
Підвівшись, Джо перетнув залу очікування.
— Що трапилося?
— Монетка, яку ви мені дали, — клерк увесь цей час пильно її розглядав.
— П’ятак із бізоном, — сказав Джо. — Хіба вони не використовувались у цей час?
— Цей п’ятак датований 1940 роком, — чоловік не зводив із нього очей.
Застогнавши, Джо дістав решту монет і знову їх проглянув. Врешті знайшов п’ятак 1938 року і жбурнув його на стіл перед клерком.
— Лишіть собі обидві, — сказав він і знову сів на гладеньку вигнуту лаву.
— Час від часу нам трапляються фальшиві гроші, — мовив службовець.
Джо нічого не відповів. Його увагу привернуло радіо Audiola розміром десь із половину високого комода, яке неголосно грало в кутку зали очікування. Диктор рекламував зубну пасту Ipana. «Цікаво, як довго мені доведеться тут чекати», — запитав себе Джо. Він нервувався, адже був уже так близько до групи інерціалів. «Не хотілося би подолати таку дорогу, — думав він, — і коли лишається всього кілька миль…» — Чип обірвав думку на півслові й далі просто сидів.