— А як же Росія? — запитав містер Бліс. — Я про війну. Нам вдасться нарешті дати прочуханки тим комунякам? Ви бачите щось про це у далекому майбутньому?
— Росія воюватиме на тому самому боці, що і США, — відповів Джо.
«Це стосується й усіх інших предметів, явищ та артефактів цієї епохи, — міркував він далі. — Медицина буде великою проблемою. Подумати тільки: вони саме почали застосовувати сульфаніламідні препарати. Якщо захворіємо — буде не просто. І стоматологія теж не обіцяє нічого приємного. Вони й досі використовують свердла, що нагріваються від тертя, та новокаїн. Зубна паста з фтором ще навіть не з’явилася. На це доведеться чекати ще добрих двадцять років».
— На нашому боці? — недовірливо бовкнув Бліс. — Комуністи? Неможливо! Вони ж уклали з нацистами пакт.
— Німеччина порушить угоду, — сказав Джо. — Гітлер нападе на Радянський Союз у червні 1941 року.
— І, сподіваюся, зітре його на порох.
Джо оторопіло відірвався від своїх роздумів й повернувся, втупившись поглядом у містера Бліса, який кермував своїм дев’ятирічним Willys-Knight.
— Справжня загроза — це комуністи, а не німці, — сказав Бліс. — От, скажімо, їхнє ставлення до євреїв. Знаєте, хто роздуває цю проблему? Євреї, що живуть у цій країні, хоч багато з них навіть не громадяни, а біженці, які отримують допомогу від держави. На мою думку, деякими своїми діями проти євреїв нацисти, звісно, зайшли трохи задалеко, але, по суті, єврейське питання існує вже давно, і з цим треба було щось робити. Хоч, можливо, й не таку гидоту, як ті концтабори. У Сполучених Штатах ми маємо схожу проблему — як із євреями, так і з нігерами. Врешті-решт, з обома доведеться щось вирішувати.
— Я ще ніколи не чув, щоб хтось використовував слово «нігер», — мовив Джо й одразу зрозумів, що тепер дивиться на цю епоху дещо інакше. «Я й забув про це», — усвідомив він.
— От Ліндберґ має рацію щодо Німеччини, — сказав Бліс. — Ви колись чули його промови? Я не про те, як їх описують в газетах, а саме його виступи… — він пригальмував, щоб зупинитися на червоне світло перед схожим на семафор пристроєм. — От, скажімо, сенатори Бора та Най. Якби не вони, Рузвельт уже продавав би Англії боєприпаси, втягуючи нас у чужу війну. Рузвельту до біса кортить прибрати пункт про ембарго на продаж зброї із закону про нейтралітет. Він хоче затягти нас у війну. Але американський народ його не підтримає. Американський народ не зацікавлений у тому, щоб воювати в англійській війні чи будь-чиїй іншій. — Сигнал змінився, і на семафорі спалахнуло зелене світло. Бліс увімкнув першу передачу, й Willys-Knight повільно рушив уперед, занурюючись у щільний потік автомобілів у центрі Де-Мойна.
— Наступні п’ять років вам не сподобаються, — сказав Джо.
— Чому? Кожен у Айові погодиться з тим, що я сказав. Знаєте, що я думаю про всіх вас, співробітників містера Ранситера? З того, що ви сказали й що сказали інші, з того, що я підслухав, я думаю, що ви — професійні агітатори. — Бліс зиркнув на Джо з неприхованою бравадою.
Джо нічого не відповів. Він дивився крізь вікно на старі будинки з цегли, дерева й бетону, на старомодні автомобілі, більшість із яких була чорного кольору, й запитував себе, чи він єдиний з групи, хто зіткнувся саме з цим аспектом світу в 1939 році. «У Нью-Йорку, — казав собі він, — усе буде інакше. Це Біблійний пояс, ізоляціоністський Середній Захід. Але нам не доведеться тут жити, ми поселимося на Східному або Західному узбережжі».
Проте інстинктивно він відчував: щойно відкрилася головна проблема, з якою їм потрібно буде якось дати собі раду. «Ми забагато знаємо, — усвідомив він, — щоб мати змогу комфортно жити в цьому часовому відрізку. Якби ми регресували на двадцять чи тридцять років, то, ймовірно, ще були б здатними психологічно адаптуватися. Можливо, нам було б не надто цікаво ще раз спостерігати за виходом астронавтів у відкритий космос в межах програми Gemini або стежити за першими скрипучими польотами Apollo, але принаймні це було би стерпно. Однак у цю епоху…
Вони й досі слухають десятидюймові платівки на сімдесят вісім обертів із виступами Two Black Crows. А також Джо Пеннера і „Мерта та Мардж“. Велика депресія все ще триває. В наш час ми маємо колонії на Марсі та Місяці, ми вдосконалюємо реальні міжзоряні польоти, а ці люди не можуть дати собі ради з Пиловим казаном в Оклахомі.
Це світ, що живе риторикою Вільяма Дженнінґса Браяна. „Мавпячий процес“ над Скоупсом — тут буденна реальність, — думав він. — Нам ніколи не вдасться адаптуватися до їхніх поглядів, до цього морального, політичного, суспільного оточення. Для них ми політичні агітатори, більш чужі за своїми переконаннями, ніж нацисти, можливо, навіть загрозливіші, ніж комуністична партія. Ми найнебезпечніші агітатори з усіх, що траплялися у цьому сегменті часу. Бліс цілковито має рацію».