— Звідки ви такі взялися? — запитав Бліс. — Не зі Сполучених Штатів, як я розумію?
— Ваша правда, — відповів Джо. — Ми з Північноамериканської Конфедерації. — Він витягнув з кишені четвертак із профілем Ранситера й простягнув його Блісу. — Ласкаво прошу, — сказав він.
Зиркнувши на монету, Бліс нервово хапнув повітря й затремтів.
— Профіль на монеті — це ж наш небіжчик! Це містер Ранситер! — він поглянув іще раз й одразу зблід. — І дата. 1990 рік.
— Не витратьте все за раз, — сказав Джо.
Коли Willys-Knight врешті доїхав до мортуарію «Простий пастор», служба вже скінчилася. На широких білих дерев’яних сходах двоповерхового будинку стояла група людей, і Джо одразу їх упізнав. Ось нарешті й вони: Еді Дорн, Тіппі Джексон, Джон Ілд, Френсі Спеніш, Тито Апостос, Дон Денні, Семмі Мундо, Фред Зафскі й Пет. «Моя дружина», — подумки сказав він собі, вкотре вражений її виглядом: блискучим темним волоссям, насиченим кольором шкіри та очей, потужними контрастами, які випромінювало її тіло.
— Ні, — сказав він уголос, виходячи з машини. — Вона не моя дружина. Пет усе це стерла.
«Але, — пригадав він, — вона зберегла обручку. Унікальна обручка зі срібла й нефриту, яку ми разом із нею обрали… це все, що лишилося. Але яке потрясіння побачити її знову. На мить опинитися під примарним саваном скасованого шлюбу. Який, по суті, ніколи й не існував, хіба за винятком тієї каблучки. І якщо їй раптом заманеться, вона і її може враз знищити».
— Привіт, Джо Чип, — сказала Пет холодним, майже знущальним тоном. Вона втупилася у нього пильним поглядом, немов оцінюючи.
— Здрастуй, — незграбно мовив він. Інші також із ним віталися, однак це здавалося не надто важливим: його увагу захопила Пет.
— Ти без Ела Геммонда? — запитав Дон Денні.
— Ел помер, — відповів Джо. — Венді Райт — також.
— Ми знаємо про Венді, — спокійно сказала Пет.
— Ні, ми не знали. Ми припускали, але були не впевнені. Я не був певен, — мовив Дон Денні й запитав: — Що з ними трапилося? Що їх убило?
— Вони виснажилися, — відповів Джо.
— Чому? — хрипко запитав Тито Апостос, пропихаючись до кола людей, що обступили Чипа.
— Та остання фраза, яку ти сказав нам, Джо, — мовила Пет Конлі, — тоді, у Нью-Йорку, перш ніж вийшов із Геммондом…
— Я знаю, що я сказав, — перебив її Джо.
— Ти сказав щось про роки, — вела далі Пет. — Ти сказав: «Минуло забагато часу». Що це означає? Про який час ішлося?
— Містере Чип, — стурбовано озвалася Еді Дорн, — відколи ми прибули сюди, місто кардинально змінилося. Ми нічого не розуміємо. Ви бачите те, що й ми? — вона вказала на будівлю мортуарію, а потім на вулицю й інші будинки.
— Я не впевнений, — мовив Джо, — що саме бачите ви.
— Годі, Чипе, — гнівно заговорив Тито Апостос. — Досить жартів. Просто скажи нам, заради Бога, що ти бачиш. Он та машина. — Він показав на Willys-Knight. — Ти в ній приїхав. Скажи нам, що це. Скажи, на чому ти приїхав.
Вони усі чекали, втупившись поглядами у Джо.
— Містере Чип, — заїкаючись, почав Семмі Мундо, — це дуже старий автомобіль. Правда ж? — він хихикнув. — Скільки йому років?
Після паузи Джо сказав:
— Шістдесят два.
— Отже, він 1930 року випуску, — промовила Тіппі Джексон до Дона Денні. — Дуже близько до того, що ми припускали.
— Ми гадали, що зараз 1939 рік, — сказав Дон Денні врівноваженим голосом. Спокійний, безпристрасний, зрілий баритон. Без зайвої емоційності. Навіть за таких обставин.
— Це досить легко встановити, — мовив Джо. — Я бачив газету в себе в квартирі, ще коли був у Нью-Йорку — 12 вересня. Отже, сьогодні 13 вересня 1939 року. Французи вважають, що прорвали лінію Зіґфріда.
— Що саме по собі не може не смішити, — озвався Джон Ілд.
— Я сподівався, — сказав Джо, — що ви бачите пізнішу реальність, оскільки перебуваєте всі разом. Що ж, нічого не поробиш.
— Якщо 1939-й, то нехай буде 1939-й, — сказав Фред Зафскі високим, писклявим голосом. — Природно, що ми всі бачимо те саме. А що нам іще лишається? — він енергійно замахав руками, закликаючи інших з ним погодилися.
— Відвали, Зафскі, — роздратовано озвався Тито Апостос.
— Що ти про все це скажеш? — запитав Джо Чип, звертаючись до Пет.
Вона стенула плечима.
— Не мовчи, відповідай.
— Ми перенеслися назад у часі, — сказала Пет.
— Не зовсім, — відповів Джо.
— Тоді що ми зробили? — запитала Пет. — Просунулися вперед, так?