— ...ну, десь тут вона є,— з нервовим сміхом мовила Шарлотта.— Вона має церебральний параліч і неймовірні здібності. Власне, чудово їздить верхи. Її батько в Гонконзі, тож мати замість нього запросила мене.
Страйкове мовчання її дратувало. Вона просторікувала далі:
— Рідні Яго люблять, щоб я виходила у світ і все таке, але зовиця злиться, бо я переплутала дати. Думала, сьогодні вечеря у Скалці, а оце все у п’ятницю, тобто завтра, от і не вбралася, як личить для королівського заходу, але вже запізнювалася і не могла перевдягнутися.
Вона з відчаєм вказала на свою просту сукню і ботильйони на шпильках.
— Яго тут?
В очах із золотими іскрами щось промайнуло.
— Ні, він у Штатах.
Шарлоттин погляд зупинився на його верхній губі.
— Ти бився?
— Ні,— відповів Страйк, знову витираючи ніс долонею. Він випростався, обережно переніс вагу на протез і зібрався йти.— Ну, радий був...
— Корме, не йди,— попросила Шарлотта, простягнувши до нього руку. Пальці так і не торкнулися його рукава; рука опустилася.— Будь ласка, ще ні, я... Ти робив такі неймовірні речі! Я читала в газетах.
Коли бачилися востаннє, у Страйка теж була кров на обличчі, бо Шарлотта поцілила в нього попільничкою, як він ішов від неї. Він згадав те повідомлення — «Дитина була твоя»,— відіслане напередодні весілля з Россом; інша дитина, яку вона буцімто носила і яка зникла без жодних доказів свого існування. Також Страйк згадав фотографію, яку вона надіслала на робочу пошту за кілька хвилин після того, як сказала «так» Яго Россу,— прегарна, стражденна, мов на закланні.
— Вітаю,— сказав Страйк, не дивлячись їй в обличчя.
— Такий великий, бо буде двійня.
На відміну від інших жінок, Шарлотта не торкнулася живота, коли говорила про дітей, просто опустила очі, ніби здивувавшись тому, як змінилася. Поки були разом, вона ніколи не хотіла дітей. Одна з їхніх спільних рис. Дитина, про яку Шарлотта заявила, що її батько — Страйк, для обох стала неприємним сюрпризом.
Страйк уявив, що потомство Яго Росса скрутилося під чорною сукнею, мов пара білих цуценят — не зовсім люди, посланці батька, схожого на п’яного песця. Страйк був радий їм — якщо тільки подібну безрадісну емоцію можна так назвати. Він вітав будь-які перепони й завади, бо щойно відчув, що владне тяжіння, яке стільки часу тримало його біля Шарлотти попри сотні сварок і скандалів і тисячі облуд, ще не знебулося. Як завжди, Страйкові здавалося, що ці зелені очі з золотавими іскорками знають, про що він думає.
— Ніяк не народяться. Ходила на УЗД — там хлопчик і дівчинка. Яго радіє, що є хлопчик. А ти тут з кимсь?
— Ні.
Щойно це сказавши, він побачив понад Шарлоттиним плечем зелений спалах. Робін: весело щебече з жінкою-мишкою у фіолетовій парчі, яка нарешті здихалася Ґерайнта.
— Гарненька,— мовила Шарлотта, яка озирнулася подивитися, що там притягнуло його увагу. Вона завжди мала надприродній дар розпізнавати найменшу цікавість до інших жінок.— Ні, чекай,— повільно мовила вона,— це ж дівчина, яка з тобою працює? Про неї писали в газетах... як там її звати, Роб...
— Ні,— сказав Страйк,— це не вона.
Він анітрохи не здивувався, що Шарлотта знає, як Робін звати, і що вона її впізнала навіть у лінзах. Він знав, що Шарлотта стежитиме за його життям.
— Тобі завжди подобалися дівчата такої масті, правда? — з якоюсь синтетичною веселістю провадила Шарлотта.— Ота мала американка, з якою ти почав зустрічатися в Німеччині, коли собі вигадав, що ми розійшлися, теж...
Поблизу хтось зойкнув.
— Ой божечки! Шарлі!
На них насувалася усміхнена Іззі Чизвелл. Рожеве обличчя контрастувало з жовтогарячою сукнею. Страйк зрозумів, що вона випила вже не один келих.
— Привіт, Ізз,— силувано всміхнулася Шарлотта. Страйк майже відчув, якого зусилля їй вартувало виплутатися з клубка давніх образ і ран, який колись повільно задушив їхні стосунки.
Він знову зібрався був іти, аж тут натовп розступився, і за десять кроків від Страйка і жінок постав принц Гаррі, такий гіперреально-знайомий. Зараз Страйкові довелося б іти під поглядами половини присутніх. Опинившись у пастці, він налякав офіціанта, коли простягнув довге ручисько і підхопив з таці новий келих шампанського. Якусь хвильку Шарлотта й Іззі дивилися на принца. Тоді, зрозумівши, що найближчим часом той не підійде, вони знову заговорили одна до одної.
— Вже так видно! — сказала Іззі, роздивляючись живіт Шарлотти.— Ходила на УЗД? Знаєш, хто буде?
— Двійнята,— без ентузіазму відповіла Шарлотта. Вона вказала на Страйка.— Ти пам’ятаєш...