— Корм, так, звісно, це ми його сюди привезли! — радісно відповіла Іззі, явно навіть не думаючи, що каже зайве.
Шарлотта розвернулася від давньої шкільної подруги до колишнього, і Страйк аж відчув, як вона намагається винюхати, з якого це дива Страйк та Іззі приїхали разом. Вона трохи посунулася — ніби й запрошуючи Іззі приєднатися, але водночас так оточуючи Страйка, щоб він не зміг піти, не попросивши котрусь із них його пропустити.
— А, чекай. Ти ж розслідував смерть Фредді під час бойових дій, так? — спитала вона.— Пам’ятаю, ти мені казав про це. Бідолашний Фредді.
Іззі подякувала за згадку про брата тим, що трохи підняла келих, тоді через плече озирнулася на принца Гаррі.
— Він щодня стає дедалі привабливіший, правда? — пошепки сказала вона.
— Але ж лобок рудий, любонько,— незворушно озвалася Шарлотта.
Страйк мимоволі всміхнувся. Іззі загиготіла.
— І коли вже ми про це,— сказала Шарлотта (вона завжди вдавала, що й не жартувала),— це отам не Кінвара Генратті?
— Моя жахлива мачуха? Так,— відповіла Іззі.— А ти її знаєш?
— Моя сестра продала їй коня.
За шістнадцять років, прожитих з Шарлоттою то разом, то порізно, Страйк чув сотні таких розмов. Люди з Шарлоттиного класу ніби всі знали одне одного. Навіть якщо особисто знайомі не були, хтось знав братів чи сестер, кузенів чи кузин, друзів, шкільних приятелів, батьків: усі були пов’язані між собою, і це павутиння для чужинців було ворожим середовищем. Украй рідко жителі цього павутиння шукали собі друзів чи коханих за його межами. Шарлотта була в цьому колі унікумом, бо обрала собі Страйка — незрозумілого; його невидима принадність і низький статус були (і він про це знав) предметом постійних переляканих пліток серед її рідних і друзів.
— Ну, сподіваюся, Амелія цього коня не дуже любила,— відповіла Іззі,— бо Кінвара його занапастить. Криві руки, жахливо сидить, але має себе за Шарлотту Дюжарден. А ти їздиш верхи, Корморане? — спитала Іззі.
— Ні,— відповів Страйк.
— Він не довіряє коням,— усміхнулася до нього Шарлотта.
Страйк не відповів. Він не хотів піднімати давні жарти і спільні спогади.
— Кінвара біситься, тільки глянь,— сказала Іззі з якимсь задоволенням.— Татко щойно виразно натякнув, що хоче взяти на моє місце мого брата Рафа, і це чудово, я на це розраховувала. Раніше гатко дозволяв Кінварі собою попихати, коли йшлося про Рафа, але тепер узяв справу у свої руки.
— Здається, я знаю Рафаеля,— сказала Шарлотта.— Він кілька місяців тому не працював у галереї Генрі Драммонда?
Страйк глянув на годинник, тоді роззирнувся. Принц перемістився далі від них, Робін не було видно. Якщо пощастило, вона пішла з управителькою, яка щось знає про Вінна, до вбиральні й там розговорила над раковиною.
— О Боже,— сказала Іззі.— Стережіться. Клятий Ґерайнт... добридень, Ґерайнте!
Швидко стало зрозуміло, що Ґерайнта принадила Шарлотта.
— Добридень, добридень,— заговорив він, дивлячись крізь замацані скельця окулярів і шкірячись безгубо й хтиво.— Мені на вас щойно вказала ваша небога. Що за видатна молода жінка, просто видатна. Наш фонд підтримує наїзників. Ґерайнт Вінн,— простягнув він руку,— з «Рівного ігрового поля».
— О,— мовила Шарлотта.— Доброго вечора.
Страйк багато років спостерігав, як вона відганяє хтивих чоловіків. Привітавшись, Шарлотта холодно дивилася на Ґерайнта, ніби не могла збагнути, чого він досі тут.
У кишені у Страйка завібрував мобільний. Діставши його, він побачив невідомий номер. Чудова нагода піти.
— Треба йти, вибачте. Даруй, Іззі, я пройду.
— Ой, як шкода,— напнула губи Іззі.— Я хотіла тебе поспитати про Шеклвелльського різника!
Страйк побачив, як вирячив очі Ґерайнт. Подумки клянучи Іззі, детектив сказав:
— Добраніч. Прощавай,— додав він для Шарлотти.
Кульгаючи геть як міг швидко, Страйк прийняв дзвінок, але поки підносив телефон до вуха, зв’язок обірвався.
— Корме.
Хтось легенько торкнувся його руки. Страйк озирнувся. Шарлотта пішла за ним.
— Мені теж час іти.
— А як же твоя небога?
— Вона познайомилася з Гаррі, буде в захваті. Власне, мене вона не дуже любить. Вони всі мене не люблять. А що сталося з твоїм телефоном?
— Я на нього впав.
Страйк пришвидшив кроки, але Шарлотта мала довгі ноги і встигала за ним.
— Не думаю, що нам по дорозі, Шарлотто.
— Ну, якщо ти не прокопав підземний хід, нам ще разом іти ярдів двісті.
Страйк не відповів. Ліворуч знову промайнула зелена сукня. Коли дійшли до великих сходів у фойє, Шарлотта простягнула руку і взяла його за лікоть, бо трохи хиталася на підборах, зависоких для вагітної жінки. Страйк стримався і не струсив її руку.