— Вибач,— повторив Страйк.— Я вже їду. Власне, є що розказати тобі. Вчора ввечері сталася дивна штука... о, зажди, наче поїхали. Скоро побачимося.
Він повісив слухавку й зоставив Робін наодинці з перспективою сам на сам зіткнутися з першим виверженням Чизвеллового гніву. Та ще й не полишало безформне відчуття страху й журби, що йшло від постаті граційної чорнявої жінки, яка мала перед Робін фору в шістнадцять років знань і спогадів у всьому, що стосується Страйка. Робін сказала собі, що це не має значення,— Боже, та їй вистачає проблем і без думок про Страйкове особисте життя, яке до неї не має жодного стосунку...
Раптом вона відчула, як поколює губи, які Страйк випадково поцілував, коли прощалися під шпиталем. Ніби для того, щоб змити це відчуття, Робін допила залишки кави, підвелася і вийшла з кав’ярні на пряму широку вулицю, обабіч якої тягнулися однакові ряди будинків дев’ятнадцятого сторіччя.
Ішла швидкою ходою — не тому, що поспішала отримати удар Чизвеллового гніву й розчарування. Просто активність допоможе розвіяти незручні думки.
Дійшовши до лискучих чорних дверей Чизвеллового помешкання точно вчасно, Робін кілька секунд почекала — на той раз, якщо в останню мить нагодиться Страйк. Але той не прийшов. Тож Робін зібралася на думці, піднялася трьома чистими білими сходинками і постукала у двері, які виявилися незамкненими і прочинилася на кілька дюймів. Нерозбірливий чоловічий голос щось гукнув — мабуть, «заходьте».
Робін увійшла до маленького темного коридору, зайнятого головно крутими сходами. Оливково-зелені шпалери були пошарпані, подекуди облізли. Причинивши двері, як було, Робін покликала:
— Пане міністре?
Він не відповів. Робін тихо постукала у двері праворуч і відчинила їх.
Час застиг. Сцена увірвалася в Робін, пробилася крізь зіниці у не готовий до такого мозок. Шок лишив її стояти у дверях, рука завмерла на клямці, губи розтулилися. Робін намагалася осягнути побачене.
У старовинному кріслі сидів чоловік — ноги розкинуті, руки звисають, а замість голови — якась лискуча сіра ріпа з роззявленим ротом і без очей.
Далі перенапружене сприйняття Робін усвідомило той факт, що це не ріпа, а таки людська голова, щільно огорнута прозорим поліетиленовим пакетом, з якого тягнеться трубка до великого балона. Чоловік, вочевидь, задихнувся. Ліва стопа боком лежала на килимі (видно дірочку на підошві), звисають, майже торкаючись долівки, товсті пальці, у паху темна пляма — спорожнився сечовий міхур.
Наступної миті до Робін дійшло, що у кріслі сидить сам Чизвелл. Густу сиву чуприну притиснуло до обличчя вакуумом, який створився в пакеті, а роззявлений рот втягнув у себе пластик, тому й видавався темним проваллям.
35
...«Білий кінь»! Серед білого дня!
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Десь далеко — не в будинку — закричав чоловік. Схоже було, що це робітник; якоюсь частиною розуму Робін зрозуміла, що саме його вона й почула, коли чекала на запрошення увійти. Ніхто її не кликав у будинок. Просто не зачинили дверей.
Вона не запанікувала, хоч це здавалося доречним. Тут не було загрози — страшно було дивитися на це моторошне опудало з головою-ріпкою і тією трубкою, але воно не могло їй нічого заподіяти. Розуміючи, що треба перевірити — раптом ще живий! — Робін підійшла до Чизвелла і легенько торкнулася його плеча. Це було не так уже важко завдяки тому, що вона не бачила очей, захованих за жорстким волоссям, мов за гривкою в коня. Шкіра під смугастою сорочкою виявилася твердішою й холоднішою, ніж Робін чекала.
Тоді вона уявила, як кричав цей роззявлений рот, і кількома швидкими кроками відступила. Під ногою тріснуло щось тверде, Робін посковзнулася. Виявилося, що вона роздушила синій пластиковий слоїк з пігулками, що лежав на долівці. Схоже було на гомеопатичний засіб, який Робін бачила у своїй місцевій аптеці.
Діставши мобільний, вона набрала 999 і попросила з’єднати з поліцією. Пояснила, що знайшла тіло, назвала адресу. Її запевнили, що скоро хтось приїде.
Стараючись не дивитися на Чизвелла, Робін оглянула пошарпані фіранки невизначеного бурого кольору, з жалюгідними дрібними китицями, старовинний телевізор у коробці штучного дерева, темну латку на шпалерах — там раніше висіла картина, фотографії у срібних рамках. Проте голова у вакуумному пакеті, гумова трубка й холодний блиск балона перетворили цей буденний інтер’єр на декорацію. Реальним лишився тільки кошмар.
Робін відкрила камеру на мобільному і почала фотографувати. Крізь об’єктив жахіття стало ніби меншим. Повільно, ретельно вона задокументувала всю сцену.